Сторінка
1

Індокитайський конфлікт: витоки, сутність, урегулювання

1. Поразка Франції в Індокитаї й скликання Женевської міжнародної конференції 1954 р.

Торкаючись витоків цього, чи не найкривавішого в повоєнній історії людства збройного зіткнення, ветеран дипломатії США Генрі Кіссінджер із гіркотою зазначив: "Все починалося з найкращими намірами. На протязі двох десятиліть по закінченні Другої світової війни Америка взяла на себе провідну роль у будівництві нового міжнародного порядку з уламків ущент розтрощеного світу. Вона повернула до життя Європу, відродила Японію, стіною стала на шляху комуністичного експансіонізму в Греції, Туреччині, Берліні й Кореї, вперше пов'язала себе в мирний час союзними договорами і запровадила програму технічного сприяння світу, що розвивається. Країни, які знаходилися під американською парасолькою, насолоджувалися миром, процвітанням і стабільністю. Однак в Індокитаї зазнали краху всі попередні принципи, що визначали дії Америки за кордоном. Уперше в XX столітті Америку зрадив накопичений раніше досвід зовнішньополітичної діяльності".

В умовах краху японського колоніального режиму номінальний глава в'єтнамської держави імператор Бао Дай змушений був зректися престолу, і 2 вересня 1945 р. лідер Компартії Індокитаю Хо Ші Мін проголосив створення Демократичної Республіки В'єтнам. 12 жовтня була проголошена незалежність від Франції Лаосу (площа – 237 тис. кв. км, населення – 5,5 млн. чол. на 2000 р.), а наступного місяця на всенародному плебісциті в Камбоджі (площа – 181 тис. кв. км, населення – 12 млн. чол. на 2000 р.) переважна більшість учасників теж висловилася за відокремлення від Парижа. Однак уже наприкінці вересня 1945 р. французькі війська за підтримки британських союзників зайняли Сайгон і невдовзі поширили свій контроль на південь В'єтнаму, Камбоджу й Лаос. На північ від 16-ї паралелі, під приводом роззброєння японських військ, господарювали гомінданівці, місцеві комуністичні збройні формування відступили в сільські райони й джунглі. У березні 1946 р. Хо Ші Мін змушений був підписати у Ханої із французьким представником компромісну угоду, за якою незалежна В'єтнамська республіка входила до Французького союзу й поряд із Камбоджею та Лаосом ставала членом Індокитайської федерації. Але подальші переговори щодо державного статусу Центрального (Аннам) і Південного (Кохінхіна) В'єтнаму ні до чого результативного не привели, і в грудні того ж року спалахнули бойові дії між Народною армією ДРВ і французькими військами.

До початку 1950 р. в'єтнамська Народна армія звільнила значну частину території з населенням у 20 млн.чол., і 14 січня президент ДРВ Хо Ші Мін звернувся до всіх держав світу із пропозицією встановлення дипломатичних відносин. 30 січня це зробили Москва й Пекін. За допомогою комуністичного Китаю В'ет-Мінь (Демократичний фронт боротьби за незалежність) зміг модернізувати свої збройні сили й завдати французьким військам кілька серйозних поразок. Тоді на допомогу Парижу прийшли США, на початку 1954 р. Д.Ейзенхауер виступив із так званою "теорією доміно", за якою поразка західних держав в Індокитаї неминуче мала привести до втрати усієї Південно-Східної, а потім і Південної Азії.

Разом із тим, пам'ятаючи про Корейську війну, американський президент не відважувався на безпосереднє втручання в конфлікт, натомість висувалася ідея його інтернаціоналізації та посилення фінансування французьких і маріонеткових військ. Тому коли наприкінці березня 1954 р. до США із проханням про допомогу прибув начальник штабу збройних сил Франції генерал Елі, Конгрес висловився на користь використання американського флоту і військово-повітряних сил в Індокитаї лише в разі участі в цих діях Великої Британії та членів АНЗЮС.

Але основні сили французького експедиційного корпусу тоді вже були блоковані Народною армією В'єтнаму у фортеці Дьєнб'єнфу на північному заході країни. Зневірившись у перемозі, Париж пристав до радянської пропозиції щодо скликання міжнародної конференції для розгляду, за участю КНР, заходів щодо послаблення напруженості на Далекому Сході. Женевська нарада міністрів закордонних справ США, СРСР, Великої Британії, Франції та інших зацікавлених держав відкрилася 26 квітня 1954 р., її співголовами стали представники СРСР і Великої Британії. Оскільки обговорення корейського питання закінчилося безрезультатно (делегація КНДР вимагала міждержавних переговорів із Півднем на рівноправній основі, Сеул наполягав на проведенні вільних виборів під контролем ООН), з 8 травня учасники наради приступили до офіційного розгляду індокитайської проблеми. Саме напередодні капітулював французький гарнізон Дьєнб'єнфу, що зробило представників ДРВ помітно непоступливішими. 21 липня 1954 р. Женевська нарада міністрів закордонних справ увінчалася укладенням угод з Індокитаю, втілених у 12 документах. Учасники наради заявили про повагу суверенітету, незалежності, єдності, територіальної цілісності В'єтнаму, Камбоджі й Лаоса, зобов'язалися утримуватися від любого втручання в їхні внутрішні справи, а також консультуватися з будь-якого питання, переданого їм створюваною міжнародною комісією зі спостереження та контролю за перемир'ям, для прийняття відповідних заходів. Франція мала вивести всі свої війська з регіону.

Політичне урегулювання в країнах Індокитаю передбачалося здійснити шляхом проведення загальних вільних виборів: у Камбоджі та Лаосі - в 1955 р., а у В'єтнамі - не пізніше липня 1956 р. Для розмежування сил воюючих сторін у В'єтнамі встановлювалася тимчасова військова демаркаційна лінія трохи південніше 17-ї паралелі та демілітаризованазона в 5 км по обидва її боки, частини Народної армії ДРВ відводилися на північ, французи й баодаєвські сили - на південь протягом 300 днів. Окремо зазначалося, що "військова, демаркаційна лінія є тимчасовою і не може бути витлумаченого в якості будь-якого політичного чи територіального кордону". Північнов'єтнамські "добровольці" мали залишити Камбоджу (місцеві комуністичні формування підлягали демобілізації та включенню в королівську армію) і Лаос (місцеві комуністичні сили до політичного врегулювання передислоковувалися в північно-східні провінції). Заборонялося будь-яке переслідування осіб, що співпрацювали під час війни із супротивною стороною. Усі три країни Індокитаю мали зберігати нейтральний статус.