Сторінка
2

Індокитайський конфлікт: витоки, сутність, урегулювання

2. Ескалація американського військового втручання в конфлікт.

Реалізація Женевських домовленостей з Індокитаю відразу ж опинилася під питанням унаслідок різко негативної позиції Вашингтона. На засіданнях РНБ США на початку серпня 1954 р. ці угоди були визнані "катастрофічними" і такими, що "можуть привести до втрати Південно-Східної Азії". У Південному В'єтнамі Вашингтон зробив ставку на амбітного прем'єр-міністра Нго Дінь Дьєма, котрому Д.Ейзенхауер пообіцяв допомогу в створенні умов для заснування міцної держави. В липні 1955 р. південнов'етнамський уряд відхилив пропозицію Хо Ші Міна розпочати консультації з підготовки до проведення загальнонаціональних виборів і наголосив, що він не вважає себе зв'язаним угодами, оскільки не підписував їх. В результаті "референдуму" у жовтні того ж року імператор Бао Дай був усунений від влади і проголошена "Республіка В'єтнам", а Нго Дінь Дьєм став її президентом.

Діяльність Міжнародної комісії з контролю за проведенням загальних виборів (представники Індії, Канади й Польщі) була паралізована, проти всіх незгодних із президентським курсом, у тому числі ліберальних діячів, почалася кампанія терору. До усунення від влади Нго Дінь Дьєма в листопаді 1963 р. було страчено більше 100 тис. чол., ще 350 тис. було кинуто до в'язниць і концтаборів. Усе це викликало масове невдоволення і сприяло відновленню комуністичного руху опору. На кінець 1960 р., коли було проголошено створення Національного фронту визволення Південного В'єтнаму ("В'єтконга"), під контролем місцевих комуністів, які систематично отримували всебічну допомогу з Півночі, перебувала вже третина країни. Лише фінансової допомоги США (тільки протягом 1955-1960 рр. на 2 млрд. дол.) уже явно не вистачало, з осені 1961 р. швидко почала зростати чисельність американських військових радників, котрі, щоправда, ще не мали права брати безпосередню участь у бойових діях.

Виконання Женевських домовленостей з Індокитаю було зірване і в Лаосі, де нейтралістському коаліційному уряду принца Суванни Фуми так і не вдалося оволодіти ситуацією. Країна поринула у вир громадянської війни, чим скористалися США, котрі із серпня 1959 р. почали постачати антикомуністичним силам зброю та військові матеріали. Лише в Камбоджі завдяки виваженій внутрішній політиці принца Нородома Сіанука вдалося досягти національного примирення на основі доктрини "кхмерського соціалізму". В 1957 р. там був прийнятий "закон про нейтралітет", а коли США підтримали територіальні претензії до Камбоджі з боку Таїланду і Південного В'єтнаму, Пномпень відмовився від американської економічної допомоги і в травні 1965 р. розірвав дипломатичні відносини з Вашингтоном. Під приводом того, що ДРВ використовувала лаоську територію для переправки військ і озброєнь на Південь ("стежка Хо Ші Міна"), США із травня 1964 р. почали неоголошену "особливу війну" в Лаосі, здійснюючи масове бомбардування контрольованих комуністами районів та, утримуючи там 80-тисячну армію своїх прихильників. Та оскільки всі зусилля Вашингтона не приводили до бажаної мети - зупинити комуністичний наступ в Індокитаї, досить було дріб'язкового інциденту, щоб спалахнули широкомасштабні бойові дії.

2 серпня 1964 р. в Тонкінській затоці торпедними катерами ДРВ було атаковано американський есмінець "Меддокс", але президент США Ліндон Б.Джонсон лишив цю акцію без відповіді. Однак через день, вранці 4 серпня, міністр оборони Роберт Макнамара повідомив президента, що есмінець знову зазнав атаки, хоча, як з'ясувалося пізніше, це не відповідало дійсності. Проте інформація про напад північнов'єтнамських катерів швидко просочилася в пресу, і Л.Джонсон, побоюючись критики з боку республіканців напередодні президентських виборів, віддав наказ про бомбардування узбережжя ДРВ. А 7 серпня Конгрес на прохання президента прийняв так звану "тонкінську резолюцію ", що надавала главі держави необмежені повноваження для ведення бойових дій у В'єтнамі.

3 5 лютого 1965 р. США розпочали стратегічне бомбардування усієї території ДРВ, на Півдні невпинно зростала чисельність їхніх військ - у серпні 1967 р. Л.Джонсон сказав, що американську присутність у В'єтнамі за один рік буде збільшено до 525 тис.чол. Американська дипломатія доклала чимало зусиль для інтернаціоналізації конфлікту, проте лише уряди Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін і Південної Кореї відрядили до В'єтнаму невеликі контингенти, причому їхню більшу частину (біля 50 тис. чол.) складали південнокорейські війська. Однак наполегливі спроби США залучити до безпосередньої участі в конфлікті хоча б кількох партнерів по НАТО не дали бажаних результатів.

СРСР, який до 1965 р. незначною мірою підтримував південнов'єтнамський комуністичний рух опору, в умовах ескалації американського військового втручання в конфлікт узяв на себе значні зобов'язання щодо фінансової допомоги та матеріального постачання ДРВ. Тоді Москва визнала Національний фронт визволення Південного В'єтнам в якості справжнього виразника волі населення південної частини країни, а в липні наступного 1966 р. держави Варшавського договору в заяві про надання допомоги народ В'єтнаму повідомили про готовність відрядити до регіону своїх добровольців, якщо отримають прохання уряду ДРВ. Невдовзі на Півночі за радянської допомоги була створена могутня система сучасної протиповітряної оборони, що великою мірою нейтралізувала дії стратегічної авіації США, щороку Ханой морем отримував величезну кількість якісної зброї з СРСР. Позиція Пекіна в Індокитайському конфлікті виявилася набагато складнішою, ніж ці уявляється багатьом закордонним дослідникам, котрі наголошують на безперечній підтримці КНР Північного В'єтнаму. Мао Цзедун відмовився від гасла "агресія проти ДРВ є агресією проти КНР", за повідомленнями американської преси офіційний Китай погодився на такий варіант: "Якщо ви залишите нас у спокої, то й ми не будемо вас турбувати".