Сторінка
1

Розвиток Туреччини й Ірану в першій половині ХХ ст.

1. Османська імперія і Персія напр. ХІХ - на поч. ХХ ст.

Подібно Китаю, такі країни з древньою культурою та державною традицією, як Туреччина й Іран, зуміли уникнути колоніального загарбання на рубежі ХІХ-ХХ ст., але швидко перетворилися в об`єкт інтенсивного військово-політичного проникнення та жорстокої економічної експлуатації імперіалістичних держав. Ще у 1878 р. уряд султана Абдул-Хаміда ІІ оголосив про банкрутство Османської імперії й після 3-річних переговорів із західними кредиторами погодився на встановлення фактичного іноземного контролю над фінансами країни. Створене тоді Управління оттоманського державного боргу, де по черзі головували британський і французький представники, отримало виключно широкі права і привілеї.

Користуючись фінансовою залежністю Туреччини, іноземні держави добилися винятково вигідних концесій на будівництво залізниць: французи - в Сирії та спільно з британцями – в районі Ізміра, але найкрупнішу концесію на прокладення Багдадської дороги отримав німецький капітал. Кабальний характер мала й тютюнова монополія, виділена у 1883 р. в особливу концесію Франції. Тоді ж офіцер німецького генерального штабу фон-дер-Гольц був запрошений на посаду начальника офіцерської школи у Стамбулі й узяв участь у реорганізації турецької армії.

За таких обставин деспотичний режим Абдул-Хаміда ІІ намагався використати у своїх цілях іслам, закликаючи до об`єднання усіх мусульман світу під главенством султана-халіфа. Що ж до неісламського населення, особливо вірмен Східної Анатолії, здійснювалася політика жорстокого національно-релігійного пригноблення, у 1895-1896 рр. імперією прокотилася хвиля вірменських погромів.

Але становище Туреччини як залежної країни мало суттєві особливості: суперечності й боротьба між великими державами давали її правлячим верствам певні можливості для лавірування. Крім того, на відміну від інших азійських держав, які перетворювалися у напівколонії, Османська імперія мала боєздатну, з глибокими патріотичними традиціями армію. Саме курсантами Стамбульського військово-медичного училища у 1889 р. був уперше створений таємний політичний комітет під назвою “Єднання і прогрес”, що започаткував молодотурецький рух.

На початку липня 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання у Македонії й незабаром змусили султана погодитися на скликання парламенту та відновлення чинності ліберальної конституції 1876 р. Але досить швидко вожді молодотурецького руху, що стали фактичними керівниками Османської імперії, - Енвер-паша, Джемаль-паша, Талаат-бей та інші – погрязли у казнокрадстві, хабарництві, купалися у розкоші, забувши про цілі, що колись поставили перед собою, - визволення від іноземної залежності, курс на індустріалізацію країни, рівноправ`я націй, поширення досягнень європейської цивілізації та ін. Порядніші з них, як полковник Мустафа Кемаль, відійшли від учорашніх однодумців і зосередилися на виключно військових справах.

Засилля іноземних колонізаторів у Персії було більшим, ніж в інших формально незалежних державах Азії, оскільки на поч. ХХ ст. надто далеко зайшло не лише економічне, а й політичне підпорядкування країни, на півдні котрої хазяйнували британці, а на півночі – російський царат. У 1901 р. Лондон змусив Мозаффер-ед-дін-шаха надати британському підданому д`Арсі концесію на монопольну експлуатацію нафтоносних районів усієї Персії, за винятком 5-ти північних провінцій. На її основі пізніше була організована Англо-іранська нафтова компанія – головне знаряддя колоніального загарбання країни.

У середині грудня 1905 р. у Тегерані, Ширазі й Мешхеді почалися масові антиурядові виступи, очолені шиїтським духовенством і купецтвом. Невдовзі вони переросли у революцію, що увінчалася скликанням у жовтні наступного року першого в історії країни меджлісу й прийняттям наприкінці грудня поміркованої конституції. На півночі Персії виникло “Товариство муджахідів”, яке вимагало радикальної демократизації політичного ладу, конфіскації шахських і викупу через банк поміщицьких земель, справедливої податкової реформи та ін. З ініціативи “Товариства” у Тебризі й інших містах почалося формування революційної гвардії – загонів федаїв.

У липні 1909 р. об`єднані сили гілянських федаїв і племінні ополчення з півдня країни розгромили опору шахської влади – козачу бригаду і увійшли в Тегеран, реакціонер Мохамед-Алі-шах був позбавлений трону. Але непослідовність переможців і конфлікти між ними призвели до поразки Іранської революції, коли у грудні 1911 р. в умовах відвертої російсько-британської військової інтервенції відбувся державний переворот, а меджліс розігнаний.

2. Виникнення Турецької республіки і соціально-політичні перетворення Ататюрка.

Перша світова війна для Османської імперії, втягненої в неї молодотурками на боці Центральних держав, завершилася катастрофічною поразкою. Військові невдачі та загроза економічного краху змусили султанський уряд Енвер-паші підписати 30 жовтня 1918 р. у порту Мудрос (о. Лемнос у Егейському морі) на борту англійського крейсера "Агамемнон" перемир'я з країнами Антанти. За умовами цього договору Туреччина передавала союзникам свій військовий флот, контроль над залізницями, поштою та телеграфними лініями країни, виводила війська з арабських територій імперії та демобілізувала армію. Західні країни обумовили право окупувати укріплення проток, населені вірменами вілайєти, а також будь-який стратегічно важливий пункт країни у випадку "загрози безпеці союзників".

Невдовзі англійські війська окупували район Мосула, французькі — Кілікію та території на північ від Сирії, а італійці — південно-східну Анатолію, грецькі війська висадилися в Ізмірі. Поява на турецькій території іноземних військ призвела до стихійної організації підпільних груп і партизанських загонів, шо формувалися, головним чином, із колишніх військових. Об'єднання окремих патріотичних спілок під єдиним керівництвом почалося в другій половині травня 1919 р., після того як до Анатолії прибув авторитетний діяч молодотурецького руху генерал Мустафа Кемаль. На Конгресі захисту прав Анатолії та Румелії, що зібрався 4-12 вересня у Сівасі, був обраний Представницький комітет (тіньовий уряд) з 16 осіб на чолі з М. Кемалем.

16 березня 1920 р. султан погодився на формальну окупацію столиці країни і у Стамбулі висадилися французькі, англійські, італійські, американські та грецькі війська загальною кількістю 60000 чоловік. Духовний лідер ісламу оголосив турецьких націоналістів бунтівниками, а військовий суд заочно засудив М. Кемаля до смертної кари. Поява окупаційних військ у Стамбулі та відверто капітулянтська позиція султана дали змогу лідерам патріотичного руху перейти до активніших протиурядових дій. Представницький комітет оголосив себе національним урядом, а в Анкарі було скликано однопалатний меджліс із 233 депутатів, який прийняв назву Велике національне зібрання Туреччини (ВНЗТ).