Сторінка
3
Аналогічним чином розвивалася політична ситуація в Мозамбіку (801,5 тис. кв. км, населення – 19 млн. чол.), який проголосив незалежність 25 червня 1975 р. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим своєю марксистською риторикою Саморою Машелом, уже з перших днів незалежності з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася площа оброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена форсованими темпами непродумана націоналізація, спроби колективізації та політичні репресії. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку почався голод.
Того ж року завдяки значній допомозі та підтримці Родезії на території Мозамбіку було створено Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом до підтримки РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала створені на мозамбіцькій території Африканським національним конгресом (АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через заборону на працю мозамбіцьких шахтарів, накладену урядом ПАР. Під тиском економічних важелів у 1984 р. уряд Мозамбіку змушений був заборонити існування на своїй території тренувальних таборів АНК, а ПАР, у свою чергу припинила допомогу РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, уряд Мозамбіку все більше віддалявся від соціалістичної моделі суспільного устрою радянського зразка.
Поворотним моментом в історії країни став 1986 р., коли в результаті авіакатастрофи загинув С. Машел, новий президент Жоакім Альберто Чіссано нормалізував стосунки з ПАР і розпочав мирні переговори з опозицією. Підписання мирної угоди в Римі за ангольською схемою 4 жовтня 1992 р. було прискорене розпадом СРСР. На проведених двома роками пізніше під наглядом ООН виборах з мінімальною перевагою перемогли представники ФРЕЛІМО, але партизанська війна не відновилася.
Останньою колонією Південної Африки, яка тримала незалежність, була Намібія (до 1966 р. — Південно-Західна Африка, 825,5 тис. кв. км, 1,8 млн. чол. на 2000 р.). За рішенням Ліги Націй, з 1920 р. Намібія знаходилася під управлінням ПАС, але після Другої світової війни, незважаючи на неодноразові вимоги ООН та накладені за їхнє невиконання санкції, ПАС відмовився передати цю колонію під міжнародне управління. З 1960 р. в Намібії діяла підпільна прокомуністична Організація народу Південно-Західної Африки (СВАПО), очолена Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО розпочала проти південноафриканських колонізаторів партизанську війну, проте навіть попри допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., не змогла добитися більших успіхів. Лише у зв'язку з міжнародним тиском та економічною кризою в ПАР, що змусили Преторію скорочувати військові видатки, колонізатори змушені були піти на переговори. У 1988 р. в Женеві представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне виведення південноафриканських військ із Намібії. У наступному році в країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21 березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність.
2. Міждержавні й етнічні конфлікти в регіоні.
У 70-х роках на півночі Східної Африки ("Африканському розі") відбулася низка кривавих міждержавних та внутрішніх конфліктів. Найбільшим джерелом напруження в регіоні була перманентна політична криза в Ефіопії. Ще в 1961 р. християнська більшість країни зіткнулася з відцентровим сепаратистський рухом у заселеній переважно мусульманами приморській провінції Еритреї. За рішенням ООН ця територія упродовж 1952-1961 рр. знаходилася під управлінням Аддис-Абеби, а згодом була Ефіопією анексована. Тоді ж усе чіткіше почав вимальовуватися конфлікт Ефіопії із Сомалі, яке вимагало передачі населеної мусульманами прикордонної провінції Огаден.
Незадоволені постійними поразками в боротьбі з еритрейськими партизанами, ефіопські військові 12 вересня 1974 р. вчинили державний переворот, усунувши від влади перестарілого імператора Хайле Селассіє. Повсталі створили Координаційний комітет збройних сил (ДЕРГ), що складався із 120 полковників та генералів. Однак новостворений революційний уряд виявився нестійким. У ході жорстокої боротьби за владу із середовища заколотників висунувся полковник Менгісту Хайле Маріам, який 2 лютого 1977 р. здійснив наступний переворот і, одноосібно очоливши уряд, наказав розстріляти своїх політичних противників прозахідної орієнтації. У травні 1977 р. М.X.Маріам уклав угоду про дружбу та співробітництво з СРСР, після чого розпочав соціальні реформи радянського зразка. Унаслідок цих подій СРСР припинив допомогу еритрейцям та Сомалі й переорієнтувався на підтримку Аддис-Абеби, що стала його вірним союзником у регіоні.
Уважаючи, що Ефіопія є достатньо ослаблена державними переворотами, улітку 1977 р. Сомалі зробило спробу силою повернути собі Огаден. Ситуація для Ефіопії ускладнилася тим, що в цей же час підтримані Суданом та Саудівською Аравією еритрейці майже повністю витіснили урядові війська зі своєї території та блокували оточені в портах на Червоному морі ефіопські гарнізони. Несподіванкою для уряду стала поява власного сепаратистського руху в провінції, заселеній народом тигре. Головною причиною незадоволення федеральним урядом була катастрофічна ситуація із забезпеченням населення продуктами. Ефіопський марксистський режим утримався при владі завдяки допомозі з боку СРСР зброєю та прибуттю до країни 17-тисячного контингенту кубинських військ. Восени 1977 р. Аддис-Абеба отримала 400 танків, 28 реактивних літаків, зенітні системи та іншу військову техніку на загальну суму 1 млрд. доларів. У лютому 1978р. за підтримки пілотованої радянськими льотчиками авіації та за участі кубинців ефіопська армія звільнила Огаден, а роком пізніше повернула контроль над провінціями Тигре та Еритреєю.