Сторінка
1

Латинська Америка під колоніальним гнітом

1. Відкриття та колонізація Центральної й Південної Америки європейцями.

Зі шкільних років широко відомий парадокс: новий континент відкрив Христофор Колумб (вночі 12 жовтня 1492 р., о. Сан-Сальвадор з групи Багамських), але не усвідомив цього; Амеріго Веспуччі не відкрив його, але першим висловив припущення, що відкриті землі – Новий Світ, однак цього було досить, щоб у назві нового континенту увічнилося його ім’я. Дійсно, лотарінгський картограф Мартін Вальдземюллер, запропонувавши в 1507 р. назвати четверту частину світу “країною Амеріго або Америкою” (тоді вважалося, що материкам слід давати жіночі імена), не мав на увазі применшити таким чином славу вже померлого Колумба, оскільки географи того часу не мали сумнівів, що генуезець і флорентієць відкрили різні землі (щоправда, сам Веспуччі ніколи не стверджував, ніби відкрив новий материк, але захоплююче описав його у листах про свої плавання до банкіра Медічі в 1503 р. та гонфалон’єра Флоренції Садеріні в 1504 р., що передруковувалися в багатьох країнах Європи).

Створюючи нову географічну карту, М.Вальдземюллер назвав спершу “Америкою” лише північно-східну частину Бразилії, яка у португальців уже мала назву Санта-Круш (Земля Святого Хреста), в Іспанії ще довгий час на картах вживалися назви “Індія”, “Вест-Індія”, а потім “Новий Світ”. Коли стало ясно, що Америка - єдина частина світу, картограф, можливо, зрозумівши помилку, спробував вилучити з повторного видання своєї книги “Вступ до космографії” ім’я Веспуччі. Але назва “Колумбія” вже не мала успіху, найменування “Америка” міцно закріпилося за новим континентом.

Він відразу ж став об’єктом колоніальної експансії Іспанії та Португалії, тому Папа римський Олександр VІ у 1493 р. своєю буллою визначив лінію розділу сфер їхніх інтересів у Західній півкулі, уточнену 7 червня наступного року Тордесільяським договором. Межа проходила через обидва полюси і перетинала Алантику на відстані 370 ліг (більше 2 тис. км) від найзахіднішої частини островів Зеленого Мису. Землі на схід від цієї лінії визнавалися володіннями Португалії, а на захід – Іспанії.

За умовами договору спеціальна іспано-португальська комісія мала точно визначити демаркаційну лінію до кінця 1495 р., але внаслідок постійних конфліктів це завдання не було виконане. Зрештою, в 1777 р. угода була відмінена Сан-Ільдефонським договором. Усе ж криваві експедиції Нуньєса де Бальбоа (1513 р.), Ернана Кортеса (1519-1521, 1524-1526 рр.), Франсіско Пісарро (1524, 1531-1537 рр.) та інших конкістадорів привели до утвердження іспанського панування на території Мексики, Центральної Америки та всього Південноамериканського материка, за виключенням Бразилії, котру завоювала Португалія, і Гвіани, захопленої Британією, Голандією і Францією. Конкіста супроводжувалася масовим винищенням індіанців і знищенням пам’яток їхньої культури.

Щоправда, колонізація внутрішніх районів Л.А. затягнулася на тривалий час унаслідок упертого опору корінного населення і біглих рабів: новоінкської держави 1535-1572 рр., арауканів південного Чилі та гірського Перу, негритянська Республіка Палмаріс 1630-1697 рр. на північному сході Бразилії та ін. Окрім уже зазначених причин поразок індіанців, злий жарт з ацтеками зіграла легенда про білошкірого бога Кетцалькоатля, що нібито навчив їх землеробству, металургії, наукам та управлінню державою. Коли бог Тескатліпока вигнав його з Мексіки, Кетцалькоатль пророкував своє повернення разом із білошкірими людьми. Якщо зіставити календар ацтеків з християнським, то це мало статися в 1363, 1467 або 1519 р., коли Е.Кортес дійсно з’явився біля узбережжя Мексики.

І досьогодні колоніальне завоювання Л.А. Іспанією залишається болючою раною у свідомості індіанських народів. Наприкінці липня в департаменті Апурімак, розташованому високо в Андах неподалік від Куско, відзначається приурочене до Дня незалежності Перу (28.VІІ.1821) свято – фієста явар. Головна подія цього свята – незвичайне за своєю жорстокістю видовище: бій кондора з биком. Кондора - священного птаха індіанців кечуа, прив’язують до спини бика – тварини, завезеної до Америки іспанцями. Намагаючись визволитися, могутній птах роздирає кігтями шкіру бика і пробиває дзьобом його череп. У виснажливій кривавій сутичці, котра символізує боротьбу індіанців за незалежність, бик гине, а волелюбний кондор здіймається в небо. Він ніби бере реванш за поразку імперії інків у 30-і рр. ХVІ ст.

2. Особливості колоніального режиму.

Колонізація Л.А. була одним із найважливіших факторів первісного накопичення капіталу та формування всесвітнього ринку. Масовий наплив латиноамериканського золота і срібла до Західної Європи протягом ХVІ ст. спричинив загальну інфляцію і подорожчання товарів народного споживання на 1000-1400 %, що в свою чергу миттєво збільшило попит на сільськогосподарські продукти і сировину з Центрально-Східної Європи та сприяло утвердженню там кріпосницьких порядків. Але водночас колонізація Нового Світу прискорила процес розвитку капіталізму в Західній Європі та сприяла інтеграції безкраїх обширів колоній у світову систему господарювання.

У 1535 р. з іспанських володінь у Північній і Центральній Америці було сформовано віце-королівство Нова Іспанія, а колонії Іспанії у Південній Америці, за винятком її Карібського узбережжя, у 1542 р. були об’єднані у віце-королівство Перу. Окремі області, номінально підвладні віце-королю, фактично були самостійними політико-адміністративними одиницями під керівництвом генерал-капітанів, які підпорядковувалися безпосередньо Мадріду. Наприклад, більшу частину Центральної Америки займало генерал-капітанство Гватемала, іспанські володіння у Вест-Індії та на карібському узбережжі складали генерал-капітанство Санто-Домінго, до складу віце-королівства Перу входило генерал-капітанство Нова Гранада. У 1776 р. було створено віце-королівство Ла-Плата, куди увійшли провінції сучасних Аргентини, Болівії, Парагваю та Уругваю. Управління португальською колонією Бразилія, головним містом котрої була Баія, а з 1763 р. – Ріо-де-Жанейро, також здійснював віце-король, котрому були підпорядковані капітанства.

Відмінності у рівні суспільно-політичного розвитку індіанських племен і народностей на момент завоювання зумовили і відмінності в соціально-економічній організації колоній. Венесуела і Бразилія, індіанські племена котрих вчинили жорсткий опір колонізаторам, були перетворені в колонії переважно переселенського типу з переважанням плантаційного рабства. В районах старої землеробської культури, де існували індіанські територіальні общини, була запроваджена система енком’єди (іспанською – опіка, захист), при якій номінально вільні індіанці передавалися під “опіку” завойовниками, котрим були зобов’язані сплачувати оброк та відбувати панщину в рудниках і маєтках.