Сторінка
1

Міжнародні відносини країн Європи та Америки (кінець 1920 – 1 вересня 1939 р.)

1920-1939 рр. в історичній літературі прийнято називати міжвоєнним періодом, оскільки це був час між Першою і Другою світовими війнами. Сам факт того, що світ розвивався від кінця однієї війни до початку другої свідчить про те наскільки були суперечливими процеси, гострі і складні відносини між багатьма країнами Європи, перш за все. Не слід вважати, що і Друга світова війна була неминучою. Мабуть при дещо іншій політиці з боку впливових політичних сил війни можна було уникнути. Хоча окремі спроби дійти порозуміння, визначитись по відношенню до можливого агресора мали місце. І тільки авантюризм окремих політиків, спроби грати на протиріччях між окремими державами, перехитрити суперників, неврахування їх державних інтересів призвели до відомих подій 1939-1945 рр.

Особливість висвітлення даної проблеми полягає в тому, щоб йдучи за історією того часу, її основними подіями, спробувати проаналізувати причини помилок у політиці, визначити їх тягар для долі мільйонів людей в усьому світі. Постараємось на конкретних прикладах обґрунтувати думку про те, що спроби політиків однієї держави вирішувати свої проблеми за рахунок сусідніх народів є не тільки аморальними, але й злочинними. Важливе місце має зайняти висвітлення проблем економічного співробітництва держав Європи та Америки у міжвоєнний період. Це тим більше необхідно, щоб показати взаємозв’язок політики й економіки, органічну єдність цих процесів. Приділимо значну увагу оцінці ролі в історії того часу окремих державних діячів, у т.ч. Ф. Рузвельта, У. Черчілля, Й. Сталіна, А. Гітлера та ін.

Чотири країни світу – США, Великобританія, Франція і Японія – мали найбільші вигоди за наслідками Першої світової війни. Однак політична стабільність в окремих з них не була надійною, матеріальне становище багатьох людей погіршилося. У результаті парламентських виборів, які проводилися часто достроково (це підтверджує думку про політичну нестабільність) у Великобританії, Франції, Німеччині та ін. державах почергово йшла заміна лібералів консерваторами і навпаки. Все залежало від сили тиску робітників, від стану справ у колоніях. Однак шляхом маніпулювання владою, суттєвих поступок трудящим у соціальних питаннях правлячим колам вдалося збити гостроту страйкової боротьби. Наприклад, у Великобританії в 1920 р. 6,5 млн. чол. добилися підвищення зарплати і скорочення робочого тижня.

Складається таке враження, що в перші післявоєнні роки керівники західних країн перевагу у своїй діяльності надавали вирішенню внутрішніх проблем, які дійсно були складними. І те, що їх вирішували оперативно і навіть нетрадиційно (йшли на поступки вимогам робітників), забезпечило стабілізацію суспільства.

У післявоєнний час одночасно йшли два процеси – налагодження міждержавних відносин і конфронтація між окремими державами.

У 1920 р. на чергових президентських виборах у США перемогу здобула республіканська партія. Її лідер У. Гардінг став президентом США. За цим послідував курс США на зміну зовнішньополітичної лінії і, в першу чергу, відмова від ратифікації Версальського мирного договору. Відмовились США і від вступу в Лігу Націй. Все це у пропаганді видавалось як виконання заповіту Д. Вашингтона від 1796 р. про недоцільність для США військово-політичних союзів з Європою.

У.Гардінг бере курс на підготовку і проведення нової міжнародної конференції на території США і під їх керівництвом. Ця підготовка розпочалась з економічної експансії в основні райони світу, фінансового тиску на Великобританію і Францію за їх військові борги США. Боротьба між Японією і США за домінування в Китаї та в басейні Тихого океану стала однією із складних проблем післявоєнних міжнародних відносин. Проникнення американського капіталу у країни Латинської Америки і в Канаду зустріло шалений опір з боку Великобританії.

Ревізія Версальської системи мирних договорів стала тим політичним кроком з боку США, який мав задовольнити їх претензії в ряді напрямків, особливо в тих, які були відхилені в Парижі.

Вашингтонська конференція розпочала роботу 11 листопада 1921 р. (в день третіх роковин підписання угоди з Німеччиною про перемир’я) і тривала до 6 лютого 1922 р. У роботі конференції взяли участь представники США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Китаю, Бельгії, Голландії, Португалії. Були присутніми на конференції і представники англійських домініонів та Індії.

У порядку денному Вашингтонської конференції були в основному проблеми озброєнь країн Азійського-Тихоокеанського регіону. Реальними конкурентами США в тому районі була Великобританія і Японія. Їх експансія в Китай серйозно турбувала США. Обмежити вплив Великобританії і Японії США могли шляхом обмеження їх військово-морських озброєнь. Тому-то питання про обмеження морських озброєнь було чи не основним на конференції.

Чого досягли учасники конференції за 4 місяці її роботи?

На Вашингтонській конференції було підписано кілька документів. Першим важливим документом був Договір чотирьох держав (США, Англія, Франція і Японія) 14 грудня 1921 р. про спільний захист своїх прав та інтересів у басейні Тихого океану. Мова йшла про збереження існуючого стану в цьому районі Землі. Згідно цього договору, втрачав силу англо-японський договір 1902 р. Позиції США і в цьому питанні суттєво зміцнювалися.

Ще одна перемога США на конференції була досягнута при підписанні 6 лютого 1922 р. Договору п’яти держав (США, Англія, Франція, Італія і Японія) про скорочення морських озброєнь. Згідно цього договору його учасники зобов’язувалися тимчасово припинити будувати військові кораблі великого тоннажу (більше 35 тис. т.). Це означало, що Японія повинна була припинити уже розпочате будівництво кораблів у 45 тис. т. Вигідним для США було встановлення в договорі співвідношення тоннажу лінкорів і авіаносців: для США і Англії – 525 тис. т, для Японії – 315 тис. т, для Франції та Італії – 175 тис. т.