Сторінка
3
31 грудня 1922 р. відбулося добровільне об’єднання радянських республік в СРСР. Цей крок зміцнював міжнародні позиції нового державного утворення; вносив нові елементи у відносини нової держави з країнами Заходу; завершував геополітичні зміни в післявоєнному світі.
Міжнародне визнання нового державного об’єднання на теренах колишньої Російської імперії було досить проблематичним. Захід не змінив своїх вимог до СРСР, а радянське керівництво не готове було до компромісу. Відбулося випадання СРСР з загальноєвропейського процесу, що вносило дисонанс у міжнародні відносини.
Політика країн Заходу з позиції сили (а вони були дійсно набагато сильніші Радянського Союзу) була реальністю того часу. СРСР в цій політиці не міг претендувати на рівність. Окрім того, своїми діями як у середині країни, так і за її межами його керівництво давало не раз привід для занепокоєння на Заході. Візьмемо для прикладу відношення органів радянської влади до релігії, священнослужителів. Судові процеси 20-х років, вилучення з церков цінностей, переслідування за віру – все це мало місце і сприймалося у світі як ненормальне явище. Тому-то світ протестував проти таких дій радянської влади. В СРСР це сприймалося як втручання у внутрішні справи. Справа дійшла до ультиматуму, який був пред’явлений СРСР міністром закордонних справ Англії Керзоном 8 травня 1923 р.
Ставали частішими і політичні провокації у країнах Європи проти радянських представницьких органів. Їх виконавцями, як правило, були емігранти з Росії. Саме в цьому плані слід розглядати вбивство в Лозанні посла В. Воровського. Такі акції викликали в СРСР спалах чисельних політичних мітингів, на яких мали місце образливі звинувачення керівників країн Заходу. Подібні політичні акції на підтримку СРСР організовували Комуністичні партії в США, Англії, Франції та ін. країнах.
На 1924 р. нове співвідношення сил у світі стабілізувалось і було визнано де-факто. Саме це забезпечило перехід у міждержавних відносинах на шлях співробітництва. Відмова СРСР виплачувати борги і тепер гальмувала ці процеси. Міждержавні відносини з 1924 р. будувалися на основі врахування державних інтересів кожної країни, шляхом використання дипломатичних каналів і переговорних процесів. Перш за все, Захід все-таки пішов на дипломатичне визнання СРСР. Упродовж 1924 р. були встановлені дипломатичні відносини з 12 країнами світу, в т.ч. з Англією, Грецією, Швецією, Францією, Італією та ін. Такий дружний крок у бік СРСР був зроблений у надії, що вдасться поставити його зовнішню політику в певні рамки, що ідеологічні цілі не будуть перевершувати здорові державні інтереси.
Розвитку нормальних відносин сприяв економічний підйом в СРСР на основі НЕП, тим більше, що відбувалися і якісні зміни у класовому складі радянського суспільства (багатоукладність економіки). На Заході вбачали у цьому процесі можливість повернення СРСР до ринкової економіки.
СРСР налагодив добрі відносини з Італією. Одночасно із встановленням дипломатичних відносин був підписаний італо-радянський торговий договір. Французький уряд, який очолював соціаліст Е. Ерріо, також зробив кроки на зустріч СРСР але проблема боргів виступала гальмом в розвитку франко-радянських відносин. Особливо інтенсивно розвивалися (на основі Раппальського договору) відносини СРСР з Німеччиною. В 1925 р. були підписані договори про мореплавство, про залізничне сполучення між обома країнами. В 1926 р. був підписаний договір про нейтралітет. Дещо складнішими були відносини з Англією. Вона звинувачувала СРСР в підтримці національно-визвольних рухів в англійських колоніях. Відносини США і СРСР у 20-ті роки якихось змін по офіційній лінії не зазнали. А неофіційні, особливо торгівельні, мали тенденцію до розширення. Контакти між представниками інтелігенції (поїздка М. Горького, В. Маяковського) у США, а також приїзд в СРСР багатьох провідних інженерів із США – все це було досить регулярним явищем. Відсутність дипломатичних відносин (США були єдиною країною, яка принципово не йшла на вирішення цього питання) гальмувало розвиток усіх інших відносин. Лише прихід у Білий дім Ф.Рузвельта дозволив вирішити проблему встановлення дипломатичних відносин між США та СРСР, що і було зроблено у листопаді 1933 р.
Таким чином, у 20-ті роки відбувалися складні і неоднозначні процеси. З одного боку, державні діячі усвідомлювали, що не варто допускати розвиток напруги аж до нової війни, і робили спроби для знаходження компромісів. З другого боку не вважалось тодішнє статус-кво стабільним і довгостроковим. Відбувався процес осмислення сучасної історії і вироблення кожною окремою країною своєї лінії в міжнародних відносинах. Колективні зусилля в цій сфері політики результатів не давали.
Морально-політична атмосфера у 20-ті роки в Європі була такою, що ніхто не міг не враховувати бажання народів жити в мирі. Тому-то дії державних лідерів були спрямовані на вирішення проблем двосторонніх відносин і перш за все на одержання гарантій безпеки для своїх країн. Саме цій проблемі була присвячена конференція в Локарно (5-16 жовтня 1925 р.)
Результатом її роботи були три групи договорів. Англія, Франція, Німеччина, Бельгія, Італія підписали Пакт про взаємні гарантії кордонів і про взаємодопомогу в разі нападу на одну з них. Проблему гарантії кордонів Польщі, Чехословаччини на конференції не піднімали. Другим документом була угода Німеччини з Францією, Бельгією, Польщею і Чехословаччиною про звернення Німеччини до арбітражного суду в разі виникнення прикордонних суперечок. Двосторонні договори Франції з Польщею і Чехословаччиною передбачали взаємодопомогу в разі нападу на одну із них.
Учасники конференції вирішили також запросити в майбутньому Німеччину до Ліги Націй, забезпечити при цьому демілітаризацію Рейнської області. Додамо, що Локарнські угоди гарантували західні кордони тих країн, що межували з Німеччиною, і ніякої противаги агресії Німеччини на Схід не передбачалося. Членом Ліги Націй Німеччина стала в 1926 р.
Таким чином, Локарнські угоди підвели риску під пошуками розвитку світу в період стабілізації. Причому багато було зроблено з урахуванням інтересів Німеччини. Захід немов би хотів забути про неприязнь до Німеччини, яка мала місце під час війни та одразу ж після її закінчення.
Разом з тим слід наголосити, що проблема репарацій залишалася досить гострою упродовж 20-х років. Між Англією і Францією мали місце суперечки за панування над переможеною Німеччиною. З іншого боку після окупації Францією і Бельгією Рурської області Німеччина взагалі перестала сплачувати репарації.
У США уважно стежили за розвитком подій навколо проблеми репарацій. США виступили ініціатором утворення міжнародного комітету для вирішення проблеми репарацій. Його очолив американський банкір Ч.Дауес. Комітет досить оперативно підготував план ,який був схвалений на конференції в Лондоні (1924 р.). Його суть полягала в тому, що Франція зобов’язувалася вивести свої війська з Рурської області. Німеччина з свого боку зобов’язувалася виплачувати репарації по зростаючій величині (за умови, що вона відбудує свою економіку), у 1924 р. – 1 млрд. марок, у 1928 р. – 2,5млрд. марок. Німеччина мала одержати кредит у 800 млн. марок. Покрити кредит Німеччина мала за рахунок торгівлі з СРСР. За німецьку продукцію СРСР розраховувався золотом. Одержане Німеччиною золото і мало піти на виплату репарацій. США зрозуміли, що без відбудови німецької економіки не може бути і мови про сплату нею репарацій. Віднині США, а не Франція виступали гарантом одержання усіма репарацій з боку Німеччини. Основним шляхом для одержання репарацій був обраний економічний (за участю американського капіталу перш за все).
Завантажити реферат