Сторінка
1

Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни

1. Проголошення незалежності Індонезії, Філіппін та Малайзії й особливості їхнього політичного розвитку у 50-і – сер. 60-х рр.

Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні її тижні, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, лідером якої став Ахмед Сукарно. Британські війська, що займалися роззброєнням японських гарнізонів на 17,5 тис. островів Малайського архіпелагу загальною площею 1,8 млн. кв. км, де-факто визнали уряд А.Сукарно, оскільки не бажали створювати собі додаткових проблем.

Однак колишня метрополія - Нідерланди не бажали примиритися з утратою великої та багатої колонії. У листопаді 1945 р. підписано індонезійсько-нідерландську угоду про створення Сполучених Штатів Індонезії, що зберігали досить невизначений зв'язок із Амстердамом. Упродовж наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, Нідерланди вдалася до військової операції з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні військові дії, що почалися в липні 1947 р., були успішними для голландців, однак викликали гучний міжнародний осуд. Незважаючи на те, що нідерландська армія контролювала Джакарту й усі головні міста країни, влітку 1949 р, метрополія змушена була залишити архіпелаг. 27 грудня 1949 р. Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність.

Після досягнення політичної незалежності в Індонезії розпочався тривалий період політичної нестабільності й гострого суперництва між правими та лівими силами. В якості верховного арбітра між ними виступав президент А.Сукарно, котрому вдалося зрештою запровадити концепцію “скерованої демократії”. Фактично це означало встановлення напр. 50-х рр. в Індонезії авторитарного президентського режиму, А.Сукарно призупинив дію конституції, обмежив діяльність політичних партій і згорнув роботу парламенту, замінивши його надпартійною Національною радою. “Наш соціалізм, - стверджував він тоді, - це суміш. Ідею політичної рівності ми запозичили з Декларації незалежності США, ідею духовної рівності – з ісламу і християнства, наукову ідею рівності – з марксизму. До цього ми додали свою національну самобутність”.

До сер. 60-х рр. ключові галузі індонезійської економіки вже контролювалися національним державним і приватним капіталом, в ході аграрної реформи було прийнято рішення про наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок обмеження великого землеволодіння. Проте темпи реформи виявилися надто повільними, а державний сектор швидко виявив свою неефективність і сприяв розбуханню бюрократії та зростанню зловживань. Виробничі можливості використовувалися ледве наполовину, а інфляція в першій половині 60-х рр призвела до 20-кратного зростання цін на товари першої необхідності. Керівництво компартії, очолюване Айдітом рвалося до повного оволодіння владою, що викликало гостре роздратування армійської верхівки, невдоволеної ухильною позицією А.Сукарно.

На Філіппінах (площа – 300 тис. кв. км, населення – 81 млн. чол. на 2000 р.), де ще до Другої світової війни американський уряд пообіцяв надати країні самостійність, процес передачі влади місцевому населенню відбувся поступовим еволюційним шляхом. 4 липня 1946 р. президентом Філіппін обрано виразно проамериканського політика Мануеля Рохаса. Він уклав із колишньою метрополією низку угод щодо привілейованого економічного становища американських фірм на місцевому ринку, а також про збереження на островах військових баз Сполучених Штатів Америки. Американці, у свою чергу, допомогли філіппінському урядові ліквідувати комуністичний партизанський рух "хукбалахапів", що виник ще 1942 р, під впливом Антияпонської народної визвольної армії. Після визволення Філіппін від японців, командуючий партизанськими силами Луіс Тарук відмовився роззброїти свої загони й розпочав проти уряду збройну боротьбу. Особливо сильним партизанський рух був на найбільшому острові держави Лусоні. До сер. 50-х рр. в окремих частинах острова існували повністю контрольовані "хукбалахапами" партизанські райони.

На президентських виборах 1965 р. переміг прибічник жорсткого антикомуністичного курсу Фердинанд Маркос. Під приводом необхідності завершення боротьби з комуністичним підпіллям новий президент розпочав політичні репресії, що швидко поширилися на всіх незадоволених правлячим режимом. Посилення авторитарних тенденцій супроводжувалося безпрецедентним розквітом корупції та зловживання владою. У 1972 р. на Філіппінах було запроваджено надзвичайний стан, під час якого заборонено всі партії та ув'язнено кількасот тисяч осіб.

Гостру внутрішньополітичну ситуацію в Індонезії й на Філіппінах ще більше ускладнила так звана “малайзійська криза”, коли навесні 1961 р. Лондоном було висунуто ідею створення федерації Малайзії в складі уже незалежної з 1957 р. Малаї та британських Сингапуру, Брунею, Сараваку і Сабаху. А.Сукарно різко виступив проти проголошення цієї “неоколоніальної” держави, сподіваючись переключити увагу індонезійської громадськості з внутрішніх труднощів на зовнішнього ворога. Індонезія підтримала антибританське збройне повстання в Брунеї у грудні 1962 р.; а після консультацій з КНР на початку 1963 р. офіційно оголосила про початок політики "конфронтації з Малайзією".