Сторінка
2

Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни

За посередництвом Філіппін у червні 1963 р. в Манілі відбулися малайзійсько-індонезійські переговори щодо урегулювання конфлікту, проте безрезультатно. Тоді 8 липня 1963 р. представники Британії, Малаї, Сингапуру, Сараваку та Сабаху підписали Лондонський пакт, який став фактичним проголошенням Малайзії (площа – 330 тис. кв. км, населення – 22 млн. чол. на 2000 р.). Нову країну визнали уряди всіх великих держав, у регіоні лише Філіппіни та Індонезія не встановили з Малайзією дипломатичних відносин. У Джакарті відбулися напади на британське посольство, а Сукарно заявив, що всіма силами добиватиметься ліквідації Малайзії. До Сараваку і Сабаху було вислано індонезійських добровольців, а в другій половині 1964 р. індонезійська армія навіть здійснила спроби висадитися на малайзійському узбережжі. У січні 1965 р., через прийом Малайзії як тимчасового члена до Ради Безпеки, Індонезія вийшла з ООН. Події навколо Малайзії зміцнили індонезійсько-китайські контакти, і Сукарно заявив про створення осі "Пекін — Джакарта".

Посилення комуністичних впливів у країні, що стало наслідком зближення з Китаєм, викликало незадоволення націоналістично налаштованих індонезійських військових. Тоді у ніч з 30 вересня на 1 жовтня 1965 р. їхні ліві опоненти на чолі з підполковником Унтунгом, командиром особистої охорони президента, здійснили операцію проти командування армії, котре, як заявлялося, готувало державний переворот. У результаті тих подій було вбито б генералів. Виступ Унтунга не дістав широкої підтримки і його швидко придушили війська командуючого стратегічним резервом країни генерал-лейтенанта М. Сухарто. Звинувативши в причетності до подій 30 вересня комуністів, армія розпочала репресії, в результаті яких загинуло 300 тис. осіб. У ході боротьби з комуністичною опозицією генерал Сухарто зумів набрати значної політичної ваги. Урешті-решт 11 травня 1966 р. під час засідання кабінету міністрів будинок уряду було оточено військами. А.Сукарно змушений був підписати документ, згідно з яким він позбавлявся реальної влади, хоча номінально лишався президентом країни до наступного року.

2. Створення і діяльність Асоціації країн Південно-Східної Азії.

Отримавши у спадок повністю збанкрутілу економіку, новий глава Індонезії запросив до управління країною прибічників ринкової економіки, так званих “берклістів” – індонезійських економістів-випускників Каліфорнійського університету у Берклі. Вони зайняли ключові посади міністрів економіки, фінансів, промисловості, торгівлі та планування. Вони швидко й успішно лібералізували економіку, запровадили ринкові механізми, приступили до створення змішаного сектора, відродили кооперацію. Вже у 70-і рр. Індонезія стала найбільшим виробником нафти в Азії, а невдовзі за темпами економічного зростання (7 % у першій пол. 90-х рр.) залишила далеко позаду чимало країн “третього світу”.

“Новий порядок” президента Сухарто, що забезпечував необхідну для економічного реформування відносну внутрішньополітичну стабільність, спирався на підтримку збройних сил. За ними юридично була закріплена “подвійна функція” – військова і соціально-політична. Масовим інструментом забезпечення підтримки режиму Сухарто стали так звані “Функціональні групи” (ГОЛКАР), що об’єднали професійні, молодіжні, жіночі, релігійні та інші організації під урядовим контролем.

У зовнішній політиці після ліквідації спроби ліворадикального перевороту 30 вересня 1965 р. досить швидко було покладено край конфронтації з Малайзією, урегульовані стосунки із Сінгапуром (вийшов із малайзійської федерації у серпні 1965 р., площа – 647,5 кв. км, населення – 4 млн. чол. на 2000 р.) й натомість у жовтні 1967 р. розірвані дипломатичні відносини з КНР. Індонезійське керівництво наголосило, що країна не буде вступати у військові й політичні блоки, що азійські проблеми мають вирішувати самі народи континенту, без зовнішнього втручання. Це створило сприятливі умови для формування регіональної організації, що мала сприяти збереженню існуючих політичних режимів, покінчити з інспірованими Пекіном комуністичними повстанськими рухами та нейтралізувати невдоволення певних верств населення проамериканською орієнтацією урядів Малайзії й Філіппін.

8 серпня 1967 р. у Бангкоку на нараді міністрів закордонних справ Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін було проголошено створення Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Її головними цілями і завданнями були визначені: прискорення економічного росту, соціального й культурного прогресу країн регіону; сприяння встановленню миру і стабільності в регіоні на основі дотримання справедливості у відносинах між країнами та відданості принципам Статуту ООН; активізація співпраці та взаємодопомоги у різних сферах (але не військовій) та ін.

Однак унаслідок відмінностей у рівнях розвитку, історичних традиціях, релігійних віруваннях та інертності мислення державних діячів протягом перших 8-ми років існування АСЕАН перебувала в анабіозному стані. Прихід комуністів до влади у країнах Індокитаю прискорив проведення у лютому 1976 р. на індонезійському о.Балі наради глав держав АСЕАН. Тоді був підписаний “Договір про дружбу і співпрацю в ПСА”, що передбачав створення Високої ради на рівні глав зовнішньополітичних відомств для мирного урегулювання можливих конфліктів між членами Асоціації. “Декларація згоди” відкрила шлях до укладення наступного року компромісної угоди про преференційоване торговельне урегулювання на 71 вид товарів. Це започаткувало процес лібералізації торгівлі в рамках АСЕАН.