Сторінка
6

Концептуальні засади переходу України до постіндустріального суспільства

Зважаючи на реалії сьогодення, можна погодитись з думкою професора А.С. Гальчин­ського, що “модель економічної політики, яку ми намагались реалізувати в попередній період, не в змозі розв’язати найгостріші суперечності, які сформувались у ході реформ, забезпечити створення надійного фундаменту економічного зростання, радикально змінити ситуацію в соціальній сфері” [21, с. 30].

Тому, обґрунтовуючи “нову модель економічного розвитку України” (у контексті глобалізації), професор А.С. Гальчинський зазначає, що, вибираючи між двома, на його думку, єдино альтернативними варіантами – “фактично чинної тепер неоліберальною моделлю” подальших перетворень і “переходом до інституційної моделі ринкових пере­творень . на принципах дирижизму” з боку держави, – він віддає перевагу другій версії [21, с. 31].

Далі він зазначає, що “в міру стабілізації економічної ситуації й усу­нення економічних деформацій значущість чисто ліберальних принципів зростатиме і у нас”. І тому, на його думку, доцільно визначати “нашу стратегію розвитку як стратегію відкладеної лібера­лізації” [21, с. 37].

Підсумовуючи сказане, необхідно погодитись із В.М. Гейцем, який підкреслює, що на основі досвіду перших років перебудови в Україні некоректно робити висновок “про неспроможність ліберальної моделі” [21, с. 15]. Тобто потрібно визначити, що неефек­тивною в умовах України показала себе не стратегія її переходу до ринкової економіки взагалі, а швидше прийнята нами модель такого розвитку, яка базувалась на принципах Вашингтонського консенсусу та підтримувалась МВФ. Вона, як зазначалось вище, не відповідала не тільки соціально-економічним умовам України у час перетворення її в незалежну державу, але й інтересам національної економіки, менталітету населення.

Ураховуючи існування у вітчизняній літературі великого термінологічного “різнобою щодо визначення моделей подальшого розвитку”, можна зрозуміти авторів монографії “Україна і світове господарство”, які, говорячи про шляхи України в майбутнє, акценту­ють увагу на необхідності задіяння нової стратегії подальшого розвитку, детально розглядаючи її пріоритети, але не пропонуючи якогось її “термінологічного визначення” [21, с. 16–29; 21, с. 30–43].

Серед найбільш поширених моделей подальшого розвитку, що пропонуються вітчи­зняними вченими і політиками, на нашу думку, потрібно виділити три:

1) стратегію (модель) випереджального інформаційно-технологічного розвитку (“тех­но­логічного стрибка”);

2) стратегію (модель) економічного розвитку на основі стабілізаційного економічного зростання;

3) монетарну стратегію (модель), побудовану на зміцненні національної валюти та підсиленого інвестиційного забезпечення структурних трансформацій.

У цілому, враховуючи досвід постіндустріального розвитку найбільш розвинених країн світу та стан їх макроекономічної ситуації (порівняно з відповідною ситуацією в Україні), доцільним здається розширене тлумачення поняття “перехідна економіка” та більш чітке визначення конструктивної моделі та кінцевої мети необхідних для України суспільно-економічних трансформацій. Тому вважаємо, що перехід України від ниніш­ньої соціально-економічної ситуації до постіндустріального суспільства (побудову якого як кінцеву мету державного розвитку України прийняло більшість вітчизняних учених та політиків) з його високопродуктивним виробництвом та реалізованими соціальними пріоритетами розвитку можливий тільки при реалізації кількаетапної та різновекторної на кожному етапі стратегії, яка б об’єднувала різнотипні моделі соціально-економічного розвитку у їх певному сполученні і на різних етапах.

Узагальнюючи певним чином існуючі в науковій літературі думки і погляди, пропону­ємо до етапів переходу України до постіндустріального суспільства, не обмежуючи кожен із них задіянням лише однієї із вищезазначених моделей, віднести:

1) післякризовий, що вимагає максимального залучення всіх наявних резервів і який, на нашу думку, ще не закінчився, бо не можна навіть суттєве покращання макроекономіч­них показників у 2000–2002 роках (при тому, що вони ще далекі від їх аналогів у 1990 р.) вважати індикаторами виходу країни з економічної і соціальної кризи;

2) стабілізаційного зростання на основі позитивної динаміки економіки при не тільки стійкому закріпленні досягнутих у 2002 р. показників, але й подальшому забезпеченні стабільного приросту ВВП, покращанню показників, що характеризують якість життя і стан генофонду населення та їх наближення до аналогічних показників докризового періоду;

3) інформаційно-інноваційний – з безпосереднім переходом на засадах глибинних структурно-технологічних трансформацій до забезпечення імперативів постіндустріаль­ного суспільства з його стратегічно вагомими економічними і соціальними перевагами.

Зважаючи на переконливість аргументів Є. Марчука, О. Білоруса та інших еконо­містів, які акцентують увагу на необхідності випереджуючого інформаційно-технологіч­ного розвитку для окремих високотехнологічних галузей-локомотивів росту, важливим є державне стимулювання їх активної розбудови та виходу на передові рубежі світового прогресу вже у найближчій перспективі. У цілому вважаємо за необхідне для реалізації нової стратегії, стратегії висхідного, соціально орієнтованого економічного розвитку України на засадах інформатизації та інтелектуалізації задіяння на першому із зазначених вище етапів досить жорстокої регулярної політики держави, спрямованої в першу чергу на детінізацію та підвищення конкурентоспроможності національної економіки, захист внутрішнього ринку, переорієнтацію першочергового економічного і правового протек­ціонізму з експортоорієнтованих підприємств на стратегічно важливі, зокрема імпорто­змінюючі, галузі і підприємства та вирішення гострих соціальних проблем.

Література:

1. Алле М. Экономика как наука: Пер. с франц. – М., 1995.

2. Афонцев С. Экономическая политика и модели экономического развития // Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”. – 2002. – № 4.