Сторінка
5

Концептуальні засади переходу України до постіндустріального суспільства

Це свідчить, на нашу думку, про значні відхилення механізмів розвитку і результатів їх реалізації під впливом багатьох об’єктивних та суб’єктивних факторів суто націо­нального характеру, починаючи із принципів економічної політики держави та задіяних при цьому механізмах і закінчуючи менталітетом населення, адаптаційним потенціалом країни щодо необхідних ринкових трансформацій тощо. Розробка ж стратегії, яка б забезпечувала зміну економічної системи конкретної країни на ринкових засадах з одночасним спрямуванням розвитку на перехід до вищого, постіндустріального щабля цивілізаційної ієрархії, надзвичайно складна, бо вимагає врахування в першу чергу індивідуалізованих природно-суспільних властивостей і соціально-економічних харак­теристик цієї країни, адаптаційних можливостей її населення та економіки у контексті активного впливу ендогенного характеру.

Є декілька причин такої тривалої невизначеності зі стратегією подальшого соціально-економічного розвитку України, відмінних за своєю природою. У найбільш загальному вигляді їх є дві. По-перше, це неконсолідованість суспільства, неузгодженість інтересів та різне бачення кінцевих цілей представниками урядових структур, політичних і гро­мадських організацій тощо. По-друге, внаслідок політичної, інституціональної, економіч­ної, соціальної кризи в країні сформувалось так зване “зачароване коло”. На фоні скоро­чення державного регулювання та його невідповідності сучасним вимогам, відсутності правового забезпечення висхідного економічного розвитку на ринкових засадах, неефек­тивності податкової системи, консервативності структури господарства та його низького техніко-технологічного рівня і, в цілому, низької конкурентоспромож­ності вітчизняного виробництва, – з перших років незалежності в країні за схемою “ланцюгової реакції” відбулися “обвальний” за характером:

– занепад вітчизняного виробництва;

– погіршення фінансової ситуації із загостренням фінансової незабезпеченості необхід­них техніко-технологічних і структурних трансформацій, інформатизації розвитку тощо;

– відплив українського капіталу за кордон і гостра інвестиційна криза;

– різке погіршення якості життя, зниження добробуту населення;

– падіння пропозиції з боку вітчизняного виробника та платоспроможного попиту – з боку населення;

– експансія іноземних виробників на вітчизняному ринку з дуже невигідною для України структурою імпорту;

– зниження конкурентоспроможності національної економіки.

Це викликало низку парадоксів системоформуючого характеру:

– велика частка (майже 60 %) нерентабельних, зокрема збанкрутілих, підприємств, фірм – відсутність задіяної процедури банкрутства;

– фінансова незабезпеченість перебудовних процесів у виробництві – при певній ста­біль­ності національної валюти останні роки та суттєвому відплив за кордон вітчизняного капіталу;

– гостра необхідність підвищення продуктивності виробництва – і велика фінансова підтримка абсолютно неперспективних підприємств;

– декларування необхідної інформатизації та інтелектуалізації виробництва і скоро­чення науково-технічного потенціалу країни; бюджетного фінансування сфери освіти і науки;

– приватизація підприємств не для підвищення їх подальшої прибутковості, конку­ренто­спроможності інвестування в основний капітал, а для наповнення бюджету, тобто “проїдання”;

– потреба у зростанні вітчизняного платоспроможного попиту – і різка державна протидія цьому через: а) недосконалу систему податкообкладання вітчизняного ви­робника і населення; б) відсутність державної підтримки малого і середнього бізнесу; в) не­­від­повідність оплати праці її обсягам, кваліфікації тощо;

– пряме чи опосередковане запровадження світових цін на ринку товарів, освітніх та медичних послуг – і в кілька разів нижче за світовий рівень оплати праці.

Існування згаданого вище “зачарованого кола” макроекономічних і соціальних феноменів та парадоксів нашого суспільного життя (навіть у їх дуже стислому викладі) здавалося б “апріорі” визначають надзвичайну складність реалізації в Україні будь-якої із задіяних у інших країнах моделей висхідного розвитку і переходу до постінду­стріального суспільства. І все це відбувається, на жаль, на фоні зростаючої політичної не­ста­більності в суспільстві, з одного боку, та загострення негативів і викликів глоба­лізації – з іншого. У цих умовах закономірним є широкий діапазон думок і уявлень про можливі моделі і стратегію переходу України до постіндустріального суспільства, який відбиває вітчизняна наукова думка.

Розглядаючи питання щодо ефективної стратегії подальшого розвитку України в контексті забезпечення конкурентоспроможності національної економіки (що є одним з основних пріоритетів державної розбудови країни), Я.А. Жаліло вважає найбільш дискусійним питання щодо механізмів забезпечення такої конкурентоспроможності. ”Одні фахівці, – вважає він, – пропонують віддати пріоритети стратегії “технологічного ривка”, інші – посиленню інвестиційного напряму забезпечення структурної перебудо­ви…, зустрічаються думки про необхідність зміцнення національної грошової одиниці та поси­лення впливу фінансової політики в цілому” [18, с. 406–407]. Далі Я.А. Жаліло, вважаємо цілком закономірно, зауважує, що при певних позитивах кожної з них жоден із цих напрямів сам по собі не виконує функцію ініціатора злагодженої і продуктивної праці в Україні. Він підкреслює, що зазначені моделі повинні носити коригувально-допо­міжний характер щодо базової (ринкової) моделі управління економікою, забезпечу­ючи розвиток внутрішнього середовища для ефективного і прибуткового функціонування цієї моделі.