Сторінка
4

Концептуальні засади переходу України до постіндустріального суспільства

Тим більше, деякі вчені, зокрема відомий американський дослідник Пітер Ратленд, мабуть, зважаючи на подвійний – і позитивний, і негативний – характер глобалізації, підкреслює, що “глобалізацію частіше супроводжує пожвавлення, а не затухання націо­налістичних тенденцій”, бо нерівність між країнами . “росте із загрозливою швидкістю, поділяючи світ на переможців і переможених” [17, с. 17].

Необхідно зазначити, що в ХХІ столітті феномен глобалізації виходить за “чисто экономические рамки” і збільшує вплив на всі сфери суспільної діяльності – політику, ідеологію, культуру [14, с. 23]. А.С. Філіпенко вважає, що “глобалізація економіки поста­вила перед урядами багатьох країн проблему пошуку нового змісту механізмів адаптації внутрішнього економічного та політико-правового середовищ до сучасних умов економічної діяльності”, вона змушує “уряди створювати умови зростання і процвітання нації, виходячи з оптимальної та передбачливої стратегії розвитку внутрішніх чинників конкурентоспроможності .” [21, с. 45].

Сьогодні наукова думка в Україні особливу увагу приділяє визначенню такої страте­гії її реформування та входження у світовий економічний простір, яка б забезпечила не тільки висхідний економічний розвиток, але й її економічну безпеку, збереження націо­нальної самобутності.

Президент України Л. Кучма, наукова громадськість неодноразово звертали увагу не тільки на надто повільне реформування економіки, але й на велику залежність україн­ської економіки від зовнішніх чинників і наголошували на необхідності результативних, цілеспрямованих на економічне зростання, економічний розвиток реформ [20].

На думку академіка В.М. Гейця, результативність реформ повинна виражатися не тільки у економічному зростанні, але й у доступі населення до освіти; забезпеченні здоров’я населення, збереженні довкілля; високоефективній і прозорій діяльності дер­жавних інституцій, стабільному енергозабезпеченні тощо. Справедливо вважаючи, що ринкові реформи ще не зовсім завершені, вчений акцентує увагу на необхідності “реалі­зації комплексної стратегії розвитку, яка дає змогу забезпечувати ефективний взаємо­зв’язок між людськими, фізичними галузевими структурними аспектами”. При цьому в її реалізації, на думку В.М. Гейця, на відміну від ідеологічних засад Вашингтон­ського консенсусу, які було покладено в основу розвитку України в 90-і рр., необхідно прийняти рекомендації Світового банку, де пріоритетними виступають: забезпечення високоякісного управління; розвиток інституціонального середовища, транспарентність прийняття рішень; дієвість правових і судових процедур; продуманість систем регулюван­ня тощо. Ураховуючи українські релігії, В.М. Геєць вважає першочерговим також формування повноцінного ринку праці, фондового ринку; нагромадження приватного капіталу на основі капіталізації доходів; широке залучення до інвестиційних ресурсів заощаджень населення і амортизаційних ресурсів та інтенсифікацію інноваційної діяльності; ство­рення нових організаційно-правових форм господарювання, розвиток холдингів, фінан­сово-промислових груп, транснаціональних компаній [21, с. 16].

Виходячи з цього, вбачаємо, що до основних імперативів соціально-економічного розвитку України на початку ХХІ століття необхідно віднести:

– збалансоване поєднання державних та ринкових регуляторів економічного зростання;

– соціальну спрямованість економіки із забезпеченням соціального партнерства, спра­ведливого розподілу матеріальних і духовних благ, покращання якості життя населення в особі кожної конкретної особистості;

– правовий та економічний протекціонізм держави із захисту вітчизняного ринку та ствердження на ньому вітчизняних виробників, їх активної участі у міжнародних інтегра­ційних процесах;

– високі темпи економічного зростання на основі запровадження інформаційно-інте­лек­туальних технологій, докорінних структурних трансформацій у господарстві з пере­важ­ним розвитком сфери інтелектуальних, інформаційних, фінансових, транспортних та інших послуг і, головне, третинного і четвертинного секторів;

– випереджаючий пріоритетний розвиток новітніх галузей на основі інформаційно-інтелектуальних технологій;

– активне впровадження інновацій і техніко-технологічне переозброєння традиційних галузей господарства;

– активізацію інвестиційних процесів на основі нагромадження національного фінан­со­вого капіталу, широкого залучення заощаджень населення;

– інформатизацію суспільного життя через активну участь країни у формуванні гло­бального інформаційного простору, світової мережі глобального мобільного зв’язку тощо;

– дематеріалізацію виробництва;

– реалізацію принципів стійкого розвитку для збалансування його соціально-економіч­них і екологічних аспектів;

– формування інтелектуального капіталу як пріоритетної складової інтегрального капіталу в цілому;

– перетворення зовнішньоекономічної сфери із дестабілізуючого фактора економічного розвитку на інструмент макроекономічної стабілізації;

– запровадження нової ідеології поведінки суб’єктів господарювання, яка б не тільки забезпечувала їх успішну адаптацію до ринкових умов, гармонізацію інтересів вітчизня­ного виробника і держави, але й сприяла їх інноваційному розвитку з метою підвищення прибутковості, конкуренто- та платоспроможності.

Більшість із цих положень не були реалізовані в практиці державного будівництва.

Як зазначалось вище, наукове обґрунтування і термінове впровадження стратегії інформаційно-інноваційного зростання на засадах його соціалізації та екологізації на основі вищенаведених імперативів постіндустріального розвитку дозволить створити конкурентоспроможну національну економіку.

Складність розробки національно орієнтованої стратегії соціально-економічного розвитку на засадах постіндустріалізму для України в сучасних умовах зрозуміла. Адже в теоретичних моделях економічного розвитку розкриваються лише типові риси пара­дигмального змісту, що не підлягають тимчасовим кон’юнктурним коливанням і є відно­сно сталими впродовж тривалого часу [1, с. 163]. У той же час аналіз ефективності впро­вадження моделі одного типу в різних країнах свідчить про абсолютно різні результати [2]. Так, ринкові трансформації за моделлю так званного Вашингтонського консенсусу, що успішно реалізуються в країнах Східної Європи, були абсолютно не­ефективними в країнах СНД.