Сторінка
3

Мінерали, розвиток геоморфологічної науки, вітровали

Прозорість, що характеризує здатність мінералу пропускати світло, залежить від його кристалічної структури, а також від характеру й однорідності мінерального скупчення. За цією ознакою виділяють мінерали; прозорі, які пропускають світло подібно звичайному склу (гірський кришталь, мусковіт), напівпрозорі, які пропускають світло подібно матовому склу(халцедон, смарагд); непрозорі: які не пропускають світлових променів (таких переважна більшість); просвічуючіся лише в тонкій пластинці. Більшість мінералів на око здаються непрозорими.

Блиск залежить від показника переломлення мінералу і від характеру поверхні, що відбиває . Виділяють мінерали з металевим блиском, до яких відносяться непрозорі мінерали, що мають темнозабарвлену полосу. Блиск, що нагадує блиск потьмянілого металу, називають металоподібним (напівметалевим ). Значно більш велику групу складають мінерали з неметалічним блиском, до різновидів якого відносяться: алмазний, скляний, жирний, перламут-ровий, шовковистий, восковий, і у випадку відсутності блиску, матовий.

Питома маса (навіть зважуючи взірці на долоні, можна поділяти їх на легкі – до 2,5 г/см3, середні – 2,5-4,0 г/см3, важкі – 4,0-6,0 г/см3 і надважкі; більш точна питома маса визначається у лабораторіях).

При визначенні мінералів важливе значення надається окремим додатковим ознакам, серед яких – горіння (сірка), смак (галіт), запах (арсенопірит, сірка), магнітні властивості (магнетит), окремі мінерали своєрідно реагують на дію різних хімічних реактивів. Так, діагностування кальциту та утворюваних ним карбонатних порід часто проводиться за допомогою 10% розчину соляної кислоти, під дією якої відбувається “скипання” мінералу (утворюваний при реакції вуглекислий газ, прориваючись через плівку води, нагадує за зовнішніми ознаками процес кипіння).

2.1. Основні етапи становлення світової геоморфологічної науки.

Становлення наукової геоморфології почалося, очевидно, з боротьби між науковими школами нептуністів та плутоністів. Якщо нептуністи (Г.Вернер та ін.) провідну роль у формуванні рельєфу відводили Світовому океану, то плутоністи (Д.Геттон та ін.) пов'язували рельєфотворення виключно з діяльністю внутрішніх сил Землі. Своєрідним компромісом у цій суперечці стали ідеї М.Ломоносова (1763 р.) про розвиток рельєфу як наслідок взаємодії ендогенних (внутрішніх) та екзогенних (зовнішніх) факторів Саме ці ідеї складають підвалини, сучасної геоморфології.

На початку XIX ст. засновник наукової геології Ч.Лайєль сформулював теорію безперервної еволюції рельєфу, теж вважаючи, що основні форми поверхні спочатку утворюються як наслідок рухів земної кори, а потім руйнуються і нівелюються під дією зовнішніх процесів. Саме Ч.Лайєль вперше назвав руйнівну діяльність денудацією.

У 1852 р. К.Науманн вперше вживає термін морфологія земної поверхні, який з часом і став основою назви науки про рельєф Землі (геоморфології).

Друга половина XIX ст. стала епохою нагромадження геоморфологічних знань. В цей час з'являються роботи з основ тектоніки і структурної геологи (Д.Дан, Е.Зюсс), обґрунтовується теорія материкових зледенінь (П.Кропоткін), аналізуються умови формування річкових долин (Ж.Сюррель, В.Докучаєв), проблеми площинного змиву (Д.Пауелл) та ін. Наприкінці минулого століття побачили світ перші узагальнюючі роботи, присвячені рельєфу (Ф.Ріхтгофен, О.Пенк, О.Павлов), які й стали головними підвалинами майбутньої науки.

Остаточне становлення геоморфології як самостійної галузі в системі наук про Землю пов'язують з іменами американця В.Девіса та німецького дослідника В.Пенка. Перший розробив вчення про геоморфологічні цикли (1899 р.), яке не втратило свого значення й сьогодні, а другий сформулював загальні основи морфологічного аналізу (1924 р.), де рельєф розглядається у взаємодії внутрішніх і зовнішніх сил.

Значний внесок у розвиток геоморфології зробив професор Московського університету І.Щукін, котрому належить унікальна праця "Загальна геоморфологія", три томи якої побачили світ протягом 1960-74 рр. У повоєнні роки всесвітнє визнання одержали геоморфологічні концепції, сформульовані К.Марковим (вчення про геоморфологічні рівні), І.Герасимовим та Ю.Мещеряковим (вчення про "геоморфологічний етап" у розвитку Землі; вчення про геотектури і морфоструктури) та інші.

На сучасному етапі, поряд з дальшим розвитком теоретичної геоморфології, особливо таких напрямків, як структурна геоморфологія, геоморфологія флювіальних процесів, палеогеоморфологія, морська геоморфологія тощо, все більшого значення набувають прикладні напрямки геоморфологічної науки (серед них - інженерна геоморфологія), де рельєф і рельєфотворчі процеси розглядаються з позицій народногосподарських потреб.

2.2. Геоморфологічна наука в Україні.

Розрізнені відомості про рельєф України та окремих її частин ми знаходимо у працях досить значної групи зарубіжних геологів і географів кінця XVIII - початку XIX ст. Проте безсистемність, а часом і фантастичність цієї інформації створювала спотворену уяву про характер поверхні України (стверджувалося, наприклад, існування єдиного Урало-Карпатського пасма).

Перші узагальнюючі роботи з геоморфології України виконав І.Леваківський (1863,1889 рр.), який, досліджуючи головним чином Лівобережну Україну (Слобожанщину) та Український щит, виділив роль водного фактору у формуванні рельєфу, зробив першу спробу геоморфологічного районування території і задовго до появи гіпсометричної карти А.Тілло (1890 р.) спростував твердження про існування згаданого Урало-Карпатського пасма.

Одночасно з Леваківським дослідженням рельєфу східної частини України почав займатися М.Борисяк (1864 р.), а наприкінці минулого століття з'явилися роботи А.Гурова (середня Наддніпрянщина), В.Докучаєва (Полтавщина) та інших авторів.

Взагалі останнє десятиріччя XIX ст. характеризується розвитком геолого-геоморфологічних досліджень по всій території України. Особливих успіхів у цій справі досягла Київська університетська школа, яку очолив К.Феофілактов. Серед її представників відзначимо П.Армашевського (Київське Придніпров'я, Волинь, Поділля) та майбутнього академіка АН України П.Тутковського, видатного дослідника Полісся і автора відомої еолової гіпотези про походження лесових відкладів України. З інших геоморфологічних досліджень, виконаних на межі сторіч, слід згадати роботи одесита В.Ласкарьова (Волино-Поділля) та російського вченого М.Соколова (узбережжя Чорного і Азовського морів).

За твердженням фахівців, успіхи у вивченні рельєфу України на початку XX ст. значно перевершили досягнення зарубіжних дослідників, особливо о огляду на генетичний підхід до аналізу рельєфу, традиційно притаманний працям українських геоморфологів.

Перша половина XX ст. висунула велику плеяду видатних дослідників рельєфу України, серед яких насамперед слід згадати Б.Лічкова (Полісся, долина Дніпра), Д.Соболева (структурно-геоморфологічне районування України, ерозійно-долинний рельєф), В.Крокоса (вчення про "поховані" ґрунти), авторів узагальнюючих робіт В.Чирвинського та В.Резніченка та ін.