Сторінка
2

Мінерали, розвиток геоморфологічної науки, вітровали

Серед обумовлених мінеральних накопичень найбільш часто зустрічають друзи, які представляють собою накопичення кристалів, які приросли до стінок печер або тріщин. Секреції – результат поступового заповнення органічних пустот мінеральною речовиною, що відкладається на її стінках. Вони мають звичайну концентричну будову, що відображає стадійність формування. Дрібні секреції називаються мигдалинами, великі – жеодами. Конкреції – більш менш округлі утворення, які виникли шляхом осідання мінеральної речовини навкруг якого-небудь центру кристалізації. З цим часто пов’язані концентричні або радіально-променеві будови конкрецій. Дрібні округлі утворення зазвичай концентричної будови називаються оолітами. Їх виникнення пов’язане з випаданням мінеральної речовини в рухливому водяному середовищі. Натічні утворення, що ускладнюють вершини печер, виникають при кристалізації мінеральної речовини з підземних вод, що просочуються. Натіки, що звисають з склепіння печер, називаються сталактитами, а ті, що ростуть догори з дна печер – сталагмітами. На поверхні тріщин можуть розвиватися плоскі мінеральні плівки, які мають різну будову.

Колір мінералу міг би розглядатися як одна з основних діагностичних ознак. Проте лише невелика частина мінералів має більш-менш стабільне забарвлення, наприклад, кіновар (криваво-червоне), магнетит (чорне), сірка (жовто-зеленувате) та деякі інші. Більшості мінералів властива зміна кольору в залежності від випадкових домішок тих чи інших хімічних елементів, що часто ускладнює процес візуального розпізнавання мінералу (флюорит, кварц та ін.).

Колір мінералу у порошку (риска). В окремих мінералів колір їх пороху відрізняється від кольору цілого мінералу. Наприклад, рогова обманка, що має чорний колір, у порошку змінює його на темно-зелений, пірит має солом’яно-жовте забарвлення, а його порох – зеленувато-жовтого кольору тощо. Для одержання порошку досліджуваним мінералом проводять по твердій шорсткій поверхні неглазурованої порцелянової платівки (так званого “бісквіту”). При цьому на бісквіті залишається риска певного кольору.

Твердість – одна з найважливіших фізичних властивостей мінералів, яка визначається за допомогою спеціальних приладів (скелерометрів). Проте в практичній геології для визначення твердості мінералів традиційно користуються умовною шкалою твердості (шкала Мооса – за іменем голландського мінералога, який запропонував її ще у ХVІІ столітті). При цьому твердість досліджуваного мінералу визначається дряпанням його спеціальними мінералами-еталонами, що складають основу 10-бальної шкали твердості. Часто твердість мінералів визначається і за допомогою поширених предметів побуту (табл. 1).

Табл.1. Шкала твердості мінералів (шкала Мооса з доповненнями)

Спайність і злам теж належать до важливих діагностичних властивостей мінералів. Спайністю називають здатність мінералів розколюватися під дією зовнішніх зусиль, утворюючи вирівняні і гладенькі поверхні. За зовнішніми ознаками розрізняють кілька видів спайності: дуже досконалу (мінерал розколюється пальцями на окремі платівки з блискучими паралельними поверхнями – слюди, гіпс), досконалу (мінерал розколюється під ударом молотка, утворюючи вирівняні грані – кальцит, галіт), середню (після удару молотком мінерал утворює на місцях розлому як вирівняні грані, так нерівні злами), недосконалу і дуже недосконалу (відмічається у мінералів, які при розколюванні практично не утворюють вирівняних граней – кварц, апатит). При недосконалих формах спайності визначається характер зламу: раковистий (кварц), скалкоподібний (рогова обманка), голковидний (азбест), землистий (коалін) та ін.