Сторінка
1

Орографія та розвиток пост-гляціальних процесів південно-західної Канади та східної Європи

На відміну від південно-західної Канади, вік післяльодовикового рельєфу якої не перевищую 8 тис. років, рельєф центральної та східної Європи несе на собі відбитки, як мінімум, трьох льодовикових епох і його вік сягає 150-180 тис. років. Тільки рельєф північно-західної частини Європи, Скандинавія та території, що прилягають з півдня та південного-сходу до Балтійського моря, за віком відповідають рельєфу південно-західної Канади. Хоча рельєф цієї частини Європи в силу вищої інтенсивності екзогенних процесів зазнав значно більших змін, проте, тут і сьогодні можна побачити багато спільних рис у їх будові з молодим рельєфом Канади. У той же час, початковий рельєф, що сформувався після Дніпровського та Московського зледенінь був у значній мірі перетворений явищами, що мали місце в маргінальній частині Валдайського льодовика. Головної причиною цього є орографія регіону. Для порівняння розглянемо орографічні особливості території південно-західної Канади та східної Європи. На рис. 1.1. наведена об’ємна модель поверхні південно-східної Канади від передгір’я Скелястих гір до Гудзонової затоки.

З моделі та гіпсометричного профілю видно, що під час абляції Вісконсинського льодовика його межа поступово переміщувалася у напрямку до Гудзонової затоки, при цьому тіло льодовика являло собою греблю, що блокувала стік води і довгий час утримувала велетенське озеро. Лише частково, що видно з локальних гідрографічних схем, вода з озера стікала до басейну Міссурі (див.розд. 2), головним же напрямком стоку залишався північний-схід. Площа озера зменшувалася поетапно, що скоріш за все було пов’язане з відкриттям нових каналів стоку в обхід льодовика. Етапність зменшення площі озера можна простежити за наявністю великої кількості палеоберегових ліній (рис. 1.2.). Наведений приклад є типовим для цієї частини території Канади. І як це буде показано у наступному розділі, палеоберегові лінії є одним з найбільш поширеніших елементів сучасного рельєфу Канади.

Істотною різницею в орографії між територіями, що зазнали впливу зледенінь в межах північної Америки та Європи є наявність вододілу між Балтійським та Чорним морями (рис. 1.3.) та існування на певних часових відрізках значних за розмірами водойм в межах сучасного басейну Дніпра /6, 6, 19, 23/. Наявність гіпсометричного бар’єру спершу протидіє руху льодовика, але потім прискорює його рух у південно-східному напрямку. При абляції вододіл розділяє льодовик та талі води на дві частини, події в яких розвиваються за протилежними схемами.

За сценарієм, подібним до абляції Вісконсинського льодовика у Північній Америці /34, 35, 36, 37, 38/, події у Європі розгорталися лише під час абляції Валдайського льодовика. Це сталося тому, що його активна частина практично не поширилася за межі Білоруської височини і головна маса талої води стікала у бік відступаючого льодовика, утворюючи при цьому досить значне за розмірами озеро /15, 32/. Його палеоберегова лінія збереглася в межах північного схилу Білоруської височини /15/. Наглядно цю берегову лінію можна простежити на орографічній схемі та об ємній моделі, що представлені на рис. 1.3. Наявність реліктових озер в межах цієї частини Європи робить її схожою до земель Північної Америки. Сучасний вигляд частини цих реліктових озер Європи показаний на рис. 1.4 та 1.5.

У той же час в межах післяльодовикових теренів Європи можна спостерігати явища, що суттєво вирізняє її від північної Америки. Це сліди надзвичайно потужних потоків північно-західного напрямку. Ці потоки під час топлення льодовика несли велетенську кількість води у Балтійське море. Найбільш потужний з них сьогодні частково використовується Північною Двіною (рис. 1.6). Ширина цих потоків більше ніж у 10 разів перевищує ширину сучасних річок цього регіону.

Іншою відмінністю є наявність слідів розтину водними потоками Балтійсько-Дніпровського вододілу[1]. З рис. 1.7 видно, що з прильодовикового озера Валдайського часу вода частково стікала долинами річок Березина, Дніпро у басейн середнього Дніпра. Детальний аналіз цифрової моделі показує, що стік починався при рівні води біля 150 м. Ці дренажні канали є досить слабо вираженими, що може вказувати на короткотривалість їх існування. Відступ озер на північ за деградуючим льодовиком не дозволив цим каналам трансформуватися у більш потужні потоки і повністю знищити вододіл між Балтійським та Чорним морями. У басейні Десни та Сожу поталі води безпосередньо стікали з Валдайської височини /13/. Сліди більш потужних потоків того часу добре збереглися у будові долин цих річок /18, 29/.