Сторінка
6

Розмаїття форм буття

Сьогодні це осягнення, як ми вже мали змогу переконатися, виглядає вельми своєрідно: світоглядні уявлення людини, котрі з самого початку свого історичного виникнення були антропоморфістськими, поступово звільняються од такого антропоморфізму. Оцінюючи різні його етапи, що

1 Шелер М. Положение человека в Космосе. С. 72—73.

325

ними сповнена, зокрема, європейська гуманістична традиція, слід водночас виявляти максимальну розважливість у критичному ставленні до неї. Сказане повною мірою стосується і субординативістських тлумачень буття, й вже згаданої нами раніш ідеї “людинобожжя”. Ця ідея справді притаманна ренесансовим світоглядним уявленням: адже не випадково олімпійські небожителі в романі Ф. Рабле “Гаргантюа та Пантагрюель” жахнулися перспектив “гаргантюації” й “пантагрюації” людського світовідношення — бо ж люди “доберуться до дощових водоспусків та до кузні блискавок”, “увійдуть на терен небесних світил”, нарешті, “одружаться на богинях і таким чином самі стануть, немов боги”.

Проте ренесансове світорозуміння аж ніяк не є однозначно-субординативним. Адже саме тут, до речі, в того ж гаки Рабле, міститься могутній мотив “децентралізації” божественної сфери, зрештою — децентралізації Всесвіту, центр якої — усюди, а всі місця рівні. Таке світобачення цілком відповідає уявленням сучасної космології.

Отож подальша доля ренесансного світорозуміння вирішальною мірою залежала від того, як стануть взаємодіяти обидві наявних у ньому світоглядних тенденції. Якби, скажімо, друга (“децентралізм”) стала коригувати першу (“людинобожжя”) — це одна перспектива. Зовсім же інша, якщо ідея “людинобожжя” просто накладається на несубординовані, децентристські уявлення про те буття, яке за межами людини й людства. Тоді сам “децентризм” може ставати всього лише . засобом для гіперактивістських зазіхань людини. Сучасне світорозуміння, на щастя, схиляється до відмови од такої перспективи.

Гетерархічність буття. Труднощі, що з ними пов'язане її усвідомлення. Усвідомленню обмеженості субординативістських уявлень про буття сприяло поглиблення розуміння як позалюдських, так і власне людських виявів буття, більш розважливий підхід до питання про сутність людини, її пізнавальну та практичну діяльність, а також про психічну регуляцію діяльності. Так, зокрема, в сучасних дослідженнях вищих психічних функцій все більшого значення надається такому явищу, як поліфонічність та гетерархічність (на відміну од ієрархічності) організації явищ духовного життя людини. На наш погляд, поняття гетерархічності цілком уживане і для характеристики організації буття загалом. Чимале значення має тут і зміна парадигм у сучасній теорії пізнання, зокрема відхід од так званого картезіанського репрезентаціалізму. Останній націлений на пошук так званих абсолютних сутностей буття (як буття

326

загалом, так і буття людського) 1. В русі репрезентаціалізму формувались уявлення про буття, які можна назвати есенціалістськими (лат. “есенціа”-сутність). Згідно з ними структура буття зводилася до процедури есенціації, себто з'ясування першосутності.

Один із відомих критиків есенціалізму К. Поппер приблизно так описує його “генеалогію”. Платон успадкував есенціалізм од Геракліта. фундаментальне обгрунтування цієї тенденції дав пізній Арістотель, надалі ж — німецька класична філософія, особливо Гегель, марксизм та ряд інших філософських течій. Так, на думку Поппера, формувалася своєрідна “оракульська філософія”, що стала теоретичною передумовою тоталітаризму.

Есенціалістським уявленням протистоїть нині підхід до буття під кутом зору його екзистенціальності, розмаїття виявів, кожен з яких розглядається як самоцінність. Згідно з некласичною онтологією, заснованою на теорії множин, останні можуть бути витлумачені тільки як “абстрактні сутності”. Світоглядно-методологічна новизна щойно згаданого підходу — у визнанні того, що “світ має безліч шляхів”, отже, пізнавати його можна за допомогою багатьох, навіть альтернативних, проте рівнозначних теорій. Привабливість цього підходу — в націленості на буття, яке позбавлене будь-якої передзаданості, постійно відкрите у своїх можливостях.

З огляду на сказане, постає по-новому традиційна космологічна проблема “множинності світів”. Починаючи з античності, обгрунтування множинності світів пов'язувалося з уже згаданим раніше принципом “рівності” — “рівноймовірності” сил та виявів буття (ізономія). Привертає увагу, однак, те, що така рівноймовірність екстраполюється на множинність світів, які просторово віддалені один від одного. Тобто множинність світів мислилася в якійсь топографічній далечині — вона “десь там”. Задаючись питанням про можливість контактів з іншими світами, ми здебільшого сподіваємося на “прийдешніх” здалеку. А що, як ці світи тут, поряд з нами?! Можливо, вони “перехрещуються” зі світом нашої життєдіяльності . Можливо, цей останній — лише один із множини світів, які співіснують “тут” та “тепер” .

Для подібного припущення маємо дві групи передумов: фізикалістські та культурно-особистісні. Перші репрезен-

1 Зинченко В. П., Мамардашвили М. К. Изучение высших психических функций и категория бессознательного//В опр. философии. 1991. № 6. С. 39; Кюнг Г. Когнитивные науки на историческом фоне. Заметки философа//Там же. 1992. № 1, С. 47—50,

327

товані знайденою квантовою теорією поля, наявністю в ньому нескінченної кількості “ступенів свободи”. У взаємодії з явищем суперсиметрії зазначена наявність задає можливість взаємоперехрещення множини світів Другі передумови репрезентовані такими явищами, як наростання фактора незамінності в еволюційному розвитку (дехто на віть вважає згаданий фактор наріжним принципом еволюції) та індивідуальність, неповторність життєвих світів, що утворюються в межах людського способу буття, і, відповідно, індивідуальність особистісних контактів кожного з суб'єктів даного способу буття з буттям загалом, Універсумом Якщо ж ще “помножити” число ступенів свободи останнього на ті, які властиві самій людині, кількість модифікацій можливих світів стає воістину безмежною