Сторінка
8
У людей, які народжуються, бог вклав зародки найрозмаїтішого життя, й залежно від того, як кожен про них дбає, вони виростуть і дадуть в ньому свої плоди 1. А “за плодами їх — пізнаєте їх”, чи не так .
Через кілька століть багато в чому аналогічну думку доведе до межі атеїстичного радикалізму французький екзистенціаліст Ж. П. Сартр. І радикалізм цей пов'язаний не з тим, існує бог чи ні, зазначав філософ, а з тим, що в будь-якому разі людина все одно “приречена” на свободу. Оскільки ж людина — то е “існування, яке передує сутності”, вона спочатку з'являється у світі й лише згодом визначається. Людина є те, що вона з себе робить, отже, передусім,— проект, який переживається суб'єктивно. Вона не сама себе створила і все-таки свободна, тому що, одного разу закинута у світ, відповідає за все, що чинить.
Живучи власним життям, людина сама творить свою подобу, вибирає себе, а вибираючи — творить всезагальне, вселюдське. Прагнучи свободи, вона пересвідчується, що її свобода повністю залежить від свободи інших людей і що свобода інших залежить від її свободи. Людина, далі, існує у світі, спілкується з ним, отже, перебуває постійно “поза собою”, виходить за власні межі. Виходячи за власні межі й “уловлюючи” у зв'язку з таким подоланням самої себе певні об'єкти, людина перебуває весь час у серцевині, в центрі цього виходу за власні межі2.
Щось, мабуть, є таке в людській природі, якщо і наприкінці п'ятнадцятого століття, і в середині століття, що минає, висловлено такі схожі міркування. І це, незважаючи на те, що між цими міркуваннями людство зазнало чимало, і чи не перш за все випробувалася на міцність саме ідея самотворення людини. Випробовується вона й сьогодні. Буде випробовуватися, мабуть, і надалі. В одному
1 Мирандола П. Речь о достоинстве человека // Человек. Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. М., 1991. С. 220—222.
2 Сартр Ж. П. Экзистенциализм—это гуманизм//Сумерки богов. М., 1990. С. 319—344.
370
можна не мати сумніву: людство щоразу повертатиметься до неї, насичуючи її різним, часом надто різним, змістом. Нерідко така особливість змісту помітна навіть у різних працях одного й того ж філософа, як це трапилося, зокрема, з Сартровою концепцією свободи, яка з часом ставала то більш, то менш негативістською. Надалі ми зможемо в цьому переконатися, зіставивши щойно наведені думки з праці “Екзистенціалізм — це гуманізм” з іншими міркуваннями цього ж автора.
Отже, дозволимо собі каламбур: самотворча природа людського способу буття полягає, мабуть, ще й у тому, що сама самотворчість є досить різною за своїми виявами, своєю спрямованістю, мотивами тощо. Дещо про ці метаморфози самотворення людського йтиметься в даній лекції.
Коли заходить мова про особливості людського способу буття, наголошують, передусім (і не без підстав), на його творчій специфіці. Остання пов'язана з тим, що людському способові буття притаманна особлива детермінація поведінки істот, що його уособлюють: детермінація майбутнім. Саме тому найхарактернішою ознакою людини є історичність — здатність поєднувати у власнім існуванні всі три виміри часовості: минуле, сучасне та майбутнє, здатність усвідомлювати плинність власного існування як перебіг згаданих вимірів, дбаючи про “зв'язок часів” цього існування, а відтак — співвідносячи його історичність з перебігом подій у всьому довколишньому світі.
Окреслену обставину не без підстав розглядають як таку, що докорінно вирізняє людський спосіб буття з-поміж будь-яких інших виявів буття. Ця відмінність пов'язана зі специфічним статусом умов людського існування — вони не стільки є в наявності на початку людського існування, скільки мають ще бути. Справді, чи то через вигнання людини з раю після її гріхопадіння, чи внаслідок історичної еволюції долюдських форм буття, ця істота з перших своїх кроків на Землі постала перед найнагальнішою потребою — витворювати умови власного існування, які, у свою чергу, мають бути вироблені наступним історичним розвитком. Чи не це дало підстави Ф. Ніцше визначити людину як “тварину, що здатна обіцяти”?, а засновникові сучасної антропології М. Шелерові твердити, Що і порівняно з твариною, котра завжди каже “так” дійсному буттю, навіть якщо лякається й втікає, людина — Це той, хто може сказати “ні”, одвічний протестант супроти всякої “тільки дійсності”, одвічний Фауст, що прагне здолати межі свого “тут-та-тепер-так-буття”, в тому числі
371
й наявну дійсність власного Я? 1 Світові наявного буття
людина протиставляє світ буття уявного, належного, бажаного нею.
Здатність до такого “подвоєння” світу чи не найхарактерніша ознака людської свідомості. Адже людське існування (екзистенція) —це існування істоти, якій передусім притаманне певне ставлення до буття. Усвідомлення спрямоване врешті-решт не на якісь фрагментарні вияви такого ставлення, а на саму його можливість. Саме можливість ставлення людини до буття, або, як ще кажуть філософи, можливість світовідношення, є виявом свободи як визначального принципу власне людського способу буття Цим зумовлене людське Я, що стає центром людського світовідношення. Одна з найвідмітніших властивостей Я — усвідомлення власної спрямованості, власного призначення. Таке усвідомлення здійснюється завдяки постійному самоспіввіднесенню Я з довколишнім світом. Так виникають наші, людські характеристики світу. Найперша серед них — відчуття єдності, цілісності світу.
Ось як описує згадане відчуття відомий італійський філософ-екзистенціаліст Н. Аббан'яно. Єдність людського Я зі своїм призначенням зумовлює єдність світу Ця єдність світу втілена в порядкові, що у відповідності з ним речі розташовані залежно від їхньої наявності та їхньої корисності для здійснення людиною її завдання Єдність Я, яка дозволяє здолати розузгодженість поведінкових актів людини, зумовлює єдність світу, позаяк призводить до організації його відповідно до наявних засобів та знарядь реалізації Я. Отже, світопорядок — це передусім проект, котрий стосується використання предметів як знарядь, необхідних для здійснення людського завдання. Якщо людина не в змозі конституювати себе як єдність, свободну для здійснення завдання, то й світ не конституюється як єдність об'єктивних детермінант: знарядь або ж предметів. Світ, позбавлений єдності, перестає бути світом, Космосом2 (Коли ж, додамо, такої єдності позбавлене людське Я, то маємо, кажучи медичною мовою, саморозпад особистості)
Завантажити реферат