Сторінка
3

Розмаїття форм буття

1 Фейербах Л. К критике философии Гегеля // Избр. филос. про-изв.: В 2 т. М, 1955. Т. 1. С. 54.

319

Будь-яке порушення останнього, в якому б конкретному різновиді воно не чинилося, зокрема у формі певних конечних речей, згодом обов'язково відновлюється. Саме виокремлення конечних речей з “безмежного” призводить не тільки до виникнення чисельних'прекрасних космосів, але й до порушення одвічної гармонії, яку репрезентує “безмежне”. Адже, згідно з Анаксімандром, кожна конкретна річ “за свою нечестивість” (за виокремлення) несе покарання, зазнаючи “помсти від інших у встановлений час”. Щось подібне є в гераклітовім тлумаченні живого вогню, який “мірою спалахує й мірою згасає”. Цю міру не порушує навіть сонце, оскільки і його дістануть Еринії — охоронниці космічної правди. В кожному випадку спостерігається акцентація на взаємних, симетричних, оборотних співвідношеннях, що властиві самоорганізації буття. Акцентація далебі не випадкова, оскільки містить у собі не просто особливе розуміння буття, а розуміння, вкрай альтернативне щодо його “субординативістських” витлумачень з притаманним їм “монархічним” синдромом.

Звідкіля ж цей останній у мілетців? Відомо, що антична філософія розвивалась у напрямі щобільш критичного переосмислення міфології. Саме тут містився поряд зі вже згаданою раніше “космізацією” людини яскраво виражений субординативізм у розумінні буття. Один з вихідних прийомів міфологічного світобачення — тотальний генетизм та етіологізм: пояснення речі й світу зводиться до оповіді про походження й творення. Останнє ж передбачає творячу істоту та її найвищу владу над усім у бутті. Наприклад, Гомерові архітектоніка світобудови уявлялася так: над Землею — верхнє небо (Олімп), де містяться світлі й позитивні витоки всього існуючого, світлі олімпійські боги. Під Землею—нижнє небо (Тартар), місцеперебування скинутих і тому темних богів, де містяться витоки темні й негативні. Схожа ієрархія пронизує також різні уявлення про “світове дерево”, зокрема в наших давньослов'янських пращурів. Субординативні уявлення про буття згодом переходять у ранні грецькі космогонії і звідти вже у філософію *.

Дослідник давньогрецької філософії Ж.-П. Вернар описує це так. Перші грецькі космогонії несуть на собі відбиток міфів про вищу

* Підтвердження такої “монархічності” можна знайти в ранній космогонічній поезії. Зокрема, одне з тлумачень Гомерової “Іліади” (належить Оригенові) стверджує, що слова Зевса до Гери — це слова бога до матерії, які є алегоричним вираженням його “монаршої” суті:

бог скрутив її, досі хаотично шалену, пов'язав певними пропорціями й упорядкував, а демонів з її оточення що виявилися баламутами, скинув, караючи,ниць.

320

владу. Існуючий світопорядок кимось встановлено й кимось підтримується. Ідея самоорганізації всесвіту, самоорганізації буття ще відсутня. (Помітна навіть схожість грецьких та вавілонських міфологем, грецьких та східних теогоній: мотив боротьби за панування над світом поколінь богів та різних сакральних сил, шо змінюють один одного.) Філософи спочатку нібито використовують (з певними модифікаціями) ієрархічно-монархічний словник, притаманний міфові. Саме в цій смисловій площині велася суперечка мілетців щодо того, яка з “першостихій” важливіша. Тож Анаксімандр і замахнувся на те, аби порушити канони цього “субординативного” диспуту.

Помістивши Космос у математизований простір, визначуваний суто геометричними відношеннями, він поставив під сумнів ціннісну ієрархію світу, де просторові визначення (“вгору-донизу”) мають протилежні релігійні значення. Скажімо, Земля в Анаксімандра локалізована в центрі світу, їй немає потреби рухатися вгору чи вниз, оскільки вона рівновіддалена від усіх точок у просторі, а отже, й не потребує більш опори. Якщо ж узагальнити щойно сказане, жодна стихія або жодна з частин світу не перебуває вже тут у більш привілейованому становищі на відміну від інших. Ніяка фізична сила не посідає домінуючого становища “басилевса”, який би здійснював усюди свою владу, панування. Натомість — рівність та симетрія космічних сил. Перевага лише за “законом рівноваги”, який заперечує самовладдя. Так у природі, так і в полісі.

“Єдиновладдя”, котре в міфологічному світорозумінні було силою, яка створює та підтримує світопорядок, стає в Анаксімандра його руйнівником, причиною розпаду космосу. “Апейрон” забезпечує потрібну рівновагу космічних сил: кожна з них по черзі “захоплює” владу, згодом поступаючися нею на користь іншої. Арістотель підкреслював, роз'яснюючи цю ситуацію: протилежності тут урівноважують одна одну, вони мають “рівність сили” в загальній пропорції елементів космопорядку. І в цілому космосі, і в його земному варіанті, зокрема в чергуванні пір року, і в людському організмові—скрізь можна побачити зміну переваги однієї з протилежних сил над іншими.

На початку V ст. до н. е. Алкімеон твердить, що здоров'я — то “мірна рівновага сил”: вологого й сухого, холодного й теплого, гіркого й солодкого тощо, хвороба ж—наслідок “єдиновладдя” одного З цих елементів щодо інших.

Можна знайти певну співзвучність між окресленим розумінням світобудови та новим принципом суспільності давньогрецького поліса, які знайшли своє втілення в особливостях організації міського простору. Влада — не на вершині “соціальної піраміди”, а всередині людської групи, в центрі, який є немов би фіксованою точкою рівноваги міста. Всі індивіди та групи симетричні стосовно нього 1.