Сторінка
10

Розмаїття форм буття

1 Кант И. Критика практического разума // Соч: В 6 т. М., 1965. Т 4. Ч. 1 С. 422—437.

2 Кант И. Критика чистого разума//Там же М., 1964 Т. 3. С. 418.

374

природному означає саморозчинитися в позбавленій форм безособовій стихії “антитворчого”. Життєтворча діяльність людини, отже, не вкорінена в об'єктивний світ (ні в “першу”, ні в “другу” природу, себто культуру). Людська свобода — бентежна суб'єктивність, яка є чимось на зразок “розтискування” не тільки байдужого, але й ворожого щодо неї буття. Вона утворює в бутті щось на зразок “щілини”, “пробоїни”, “ніщо”. “Ніщо” і є онтологічною основою людської суб'єктивності й свободи.

Не маючи на що опертися й не отримуючи нізвідкіля допомоги, людина приречена в кожну мить власного існування “винаходити людину”. В цьому — її свободна суть. Що ж до природи, буття загалом, то вони в даному разі є цариною несвободи, яка постійно загрожує творчій активності людини (як з боку природного, так і людського світу), тільки-но останній набуває опредметнених форм. “Солодкувата відраза”, “Нудота” — психофізіологічна домінанта подібного світовідчуття. Світ постає перед людиною зовсім голим, позбавленим тих значень, що вона надала йому, а, отже, позбавленим будь-якого сенсу, таким собі величезним абсурдним створінням. Будь-які людські дії в цьому світі — не що інше, як спроба “побавитися” з його абсурдністю. Все суще — це лише те, на що можна “наштовхнутись”, але воно позбавлене будь-якої закономірності. Тому ми, люди, прагнучи подолати цю одвічну випадковість буття, винайшли необхідну істоту, винайшли “існування як необхідність” 1. Як бачимо, людській свободі протистоїть тут не необхідність, а інертність та невизначеність всього, що поза нею.

Зазначимо, однак, що поєднання двох щойно згаданих характеристик буття робить Сартрове протиставлення свободи й природи зовсім не таким абсолютним, як це здається на перший погляд. Адже невизначеність робить інертність вельми специфічною: інертність може бути й активною. Відтак виникає запитання: то, можливо, буття й інертне лише щодо певної спрямованості людської активності? Можливо, далі, якраз “у собі” воно, буття, по-своєму активне, по-своєму творче?

Приглянемось уважніше до деяких рис буття, виокремлених Сартром. Перед людським поглядом “рояться” нескінченні “існування”, які безперервно оновлюються. Все довкола наповнене вщент, все — дія. Ніщо не з'являється нізвідкіля й нікуди не щезає: “раптом” виявляється, що

1 Сартр Ж П. Тошнота // Сартр Ж.П. Стена Избр.произведения. М., 1992 С. 25, 33,126—138

375

воно існує—потім, раптово, його вже немає. Існування “скрізь без кінця надлишкове, скрізь і завжди”. Воно є “надлишком істот, які не мають початку”. Людина зіткнулася зі світом, де все навкруги розпускається, розквітає, у вухах дзвенить від існувань, сама її плоть тремтить і відкривається, віддаючись вселенському пупкуванню 1. І коли герой Сартрового роману вигукує: “Це було мерзенним”,— така оцінка сприймається, скоріше, як одна з можливих, а не як загальнозначуще людська.

Справді, людину бентежить: навіщо “так багато існувань, якщо вони схожі одне на одне”? А може, це тільки так здається, може, й вияви людської свободи для якихось інших істот є теж однаковими. Можливо, та “надлишковість буття”, що її побачив Сартрів герой, є специфічним виявом його життєтворчої суті, а не лише інертності? (Принаймні, такою, побачив цю надлишковість відомий іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет.) Можливо, у своїх позалюдських виявах зазначена життєтворчість за своїми зовнішніми ознаками більш непоказна та менш “суєтна” порівняно з сутністю багатьох людських діянь? Не виключаймо тієї обставини, що, можливо, саме в цьому відгадка того одвічного таїнства природи, через яке поет Ф. Тютчев уподібнив її сфінксові.

Питання про те, як співвідносяться життєтворчість людського буття з існуванням буття загалом, вже давно стало болючим для європейської культурологічної та філософської свідомості. З ним, зокрема, пов'язане виникнення такого філософського напряму, як “філософія життя”. Розвиваючи вихідну тезу А. Шопенгауера, представники згаданого напряму витлумачують Кантову “річ у собі” як “життєвий порив”, зміст якого полягає в невпинному творенні нових форм, самостановленні й, відповідно, непередбачуваності майбутніх станів, себто — у свободі.

Інший представник “філософії життя” Ф. Ніцше, зіставляючи природу й культуру, доходить висновку, що за всіх своїх безперечних набутків остання репрезентує дуже специфічну тенденцію людського світовідношення: згасання “волі до життя”. Адже культура, зокрема в сцієнтизованих своїх виявах, намагається витіснити з життя будь-яку безпосередність та “нерозумність”. Такі намагання, вже починаючи з Сократа, обертаються нечуваною тиранією розуму над життям. Свідомість намагаються зробити творцем життя, протиставляючи останньому “логічний деспо-

1 Сартр Ж. П. Тошнота. С. 25, 33, 126—138.

376

тизм” та науковий оптимізм “теоретичної людини”, яка зрештою творить вельми своєрідного бога — такого собі “deux ex machina”, а саме бога машин та плавильних тиглів, себто пізнані й спрямовані на слугування вищому егоїзмові сили природних духів, бога, що уособлює віру в можливість “виправити світ за допомогою знання” 1.

Закиди небезпідставні, чи не так? Адже людська цивілізація, перейшовши на шляхи інтенсивного техногенного розвитку, стає щобільш “калькулятивною”. її ідеалом є програмований розвиток. “Непрограмоване” ж (те, що виникає стихійно) дуже часто сприймається як таке, що суперечить розумові. Якщо довести цю думку до краю, то все самоплинне в людському та й природному світі виглядає як “нерозумне”.