Сторінка
17

Розмаїття форм буття

Парадоксальність ситуації, що нас цікавить, у тому, що в ній виразно проглядається ущербність тих гуманістичних гасел, якими нерідко прикривають владну інтенцію. Скіль-

392

ки б не запевняли, що людина є найвищою метою такої боротьби за безумовну владу, ця людина все одно залишається її засобом і тільки засобом.

У праці “Європейський нігілізм” Хайдеггер писав, що можливий навіть ідеал “вищого” й необмеженого саморозвитку всіх сил людства заради знову-таки безумовного панування над землею. Різноликим є той “зобов'язуючий закон”, що регулює таку спрямованість людського світо-відношення: це може бути й людський розум та його установлення (Просвітництво) або ж влаштована й упорядкована згідно з його нормативами фактична дійсність (позитивізм); гармонійно впорядковане, виховане прекрасним ідеалом людство (класичний гуманізм); могутній розквіт нації, яка спирається на саму себе або ж “пролетарі усіх країн”, або ж окремі народи й раси; “пагони нової епохи”, розвиток особистості, організація мас або ж і те й інше разом. Нарешті, створення людства як “типу”, що поєднує в собі індивідуальну неповторність з одноманітністю та універсальністю, що їх вимагає суспільство. В кожному разі підґрунтям є владна потреба людини.

Необхідністю реалізації такої потреби було спричинене, на думку Хайдеггера, зародження в .новоєвропейській філософії ідеї “нової людини”. Чому “нової”? Річ у тому, що якраз у Новий час в Європі розпочинається формування “механічної економіки” — з притаманною їй орієнтацією на суцільний машиноподібний розрахунок кожної дії та планування. Нова економіка вимагала й нового людства, такого, яке було б у самій своїй основі співмірним унікальному єству новоєвропейської техніки, яке б дозволило цьому єству техніки уповні заволодіти собою. Взагалі планетарна техніка вимагає специфічної людини, такої, яка готова вживати саму себе як “матеріал для здійснення власних проектів”1. Заради безумовного панування над землею людина перетворює себе на засіб цього владного прагнення.

Інший представник філософії екзистенціалізму Ж. П. Сартр віднайшов витоки такої метаморфози мети та засобів людської діяльності у співвідношенні людини й знаряддя праці. Якщо спочатку людина є тим, хто “позначуе” знаряддя, то згодом все стає навпаки, “позначуюча” функція переходить до знаряддя (як ми називаємо того, хто обробляє дерево? — “Столяр”!). Сучасний лісник, який ходить тими ж стежками, що їх витоптали його батько та дід, насправді робить Це зовсім інакше: його “поставлено” на ці стежки деревообробною промисловістю,—нібито продовжує сартрову думку М. Хайдеггер. Техніка справляє величезний вплив не тільки на матеріально-предметне, а й на духовне освоєння світу людиною, зокрема, на пізнання. Вона виводить залучені до сфери техногенного впливу фрагменти буття з “потаємності” й відкриває перспективу “істинствування” — проте лише тією мірою, якою ці фрагменти та й сама людина, причетна до них, підпорядковані “демонізмові” техніки.

1 Хайдеггер М. Европейский нигилизм // Проблема человека в западной философии. С. 268, 285—286.

393

Іншими словами, в самосвідомості новоєвропейської людини (а ми через надмірне тяжіння до владного тлумачення взаємозв'язку людини зі світом майже “цілком європейці”) сформувався й утвердився такий собі гіперактивістський синдром, пов'язаний зі схильністю до “підкорення” усього і вся, тотального його реконструювання.

Перетворення чи освоєння світу? Саме до такого перетворення найчастіше й зводили суть практики. Проте слід мати на увазі, що перетворююча здатність практики “людяна” лише настільки, наскільки вона сприяє освоєнню світу людиною, тобто трансформації всього перетворюваного, зокрема, промислово-технічним виробництвом, у “неорганічне тіло” людини, наскільки це перетворення сприяє формуванню духовного багатства людини, виробленню отієї самої “внутрішньої людини”, людини не тільки розвинутого інтелекту, але й розвинутих почуттів, “людини серця”. Надзвичайну актуальність має й питання про міру реальної “людиноцентрованості” всіх предметних інгредієнтів практики як опредметнених сутнісних сил самої людини, про міру їх, так би мовити, зворотної засвоюваності людиною.

Чи не найзначніша ж суперечність сучасної практики людства — зростаюча несумірність її перетворюючої та освоюючої спрямованості. Багато що ми залучили до перетворюючої діяльності, так і не освоївши, тобто не розкривши й не використавши його справді гуманістичних потенцій. Сучасна екологічна криза уособлює істотний розлад у “неорганічному тілі” людини. Це негаразд, який стосується не тільки способів існування людської сутності, а й самої цієї сутності, самого способу буття людини. Останньому притаманна все більша розузгодженість з особливостями буття загалом.

Той “сплав” законовідповідності природних процесів з доцільністю людської діяльності, про який йшлося раніше, виявляється далебі не завжди органічним. Сьогодні існує досить свідчень того, що він. може виявитися націленим не на “продовження” природи у формах практичної діяльності (як це мало б бути), а проти природи. Особливо в разі, коли креативні можливості практики починають переважати над рекреативними можливостями природи. Саме така ситуація склалася нині. Тому надто гостро стоїть питання про використання креативного потенціалу практики для компенсації “відставання” рекреативного потенціалу природи.