Сторінка
1

Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів

Зміст.

Вступ 3

1. Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів . 5

2. "Аполлонічне" та "діонісійське" начала в культурі та їх розуміння Ф. Ніцше та В. Іванова. 8

3. Міфотворність та філософія символізму 17

4. Філософсько-художнє осмислення міфологічних героїв в творах представників реалізму. 21

Висновки . 25

Список використаної літератури . 26

Вступ.

Давньогрецька культура (під впливом якої розвива­лася й культура римська) справила великий вплив на роз­виток культури світової. Греки були першовідкривачами в різних галузях науки, техніки, мистецтва.

Не випадково наша наукова і мистецтвознавча термі­нологія великою мірою бере початок у старогрецькій мові.

Дослідники стверджують, що в різноманітних формах грецької філософії вже є в зародку майже всі пізніші ти­пи світоглядів. Те ж саме можна сказати про грецьку літе­ратуру, де вже існували ледь не всі, відомі в нові часи, жанри і форми. Письменники й нині користуються фор­мами, що їх людство успадкувало від греків. Зрозумі­ло, це не означає, що митці нового часу механічно наслі­дують греків, Вони прийняли естафету і понесли її далі.

Чотири головні етапи розвитку давньогрецької літера­тури — архаїчний, класичний, елліністичний і римський — відповідають чотирьом основним періодам розвитку дав­ньогрецького суспільства.

Поезія, що постала у надрах первіснообщинного су­спільства і розвивалась у часи його занепаду та створення рабовласницької держави, сьогодні, у XX ст., знову ви­кликає жвавий і стійкий інтерес. З глибини тисячоліть дійшли до нас давньогрецькі міфи.

Людина вперше усвідомлює себе у міфах. У поетичній скарбниці народів світу збереглися численні давньогрець­кі міфи. Міф по-грецькому означає слово. Про що во­но — це слово? Про Всесвіт, явища природи, стосунки між людьми, історичні події, славетних героїв . Міфи відбива­ли релігійні погляди еллінів, передували космографії та історії.

За часів родового ладу, коли панував міфологічний сві­тогляд, події, про які розповідали міфи, не сприймались як фантастичні чи казкові. У Давній Елладі міф відрізня­ли від казки. Казками бавили дітей, до міфів ставилися серйозно. На перших щаблях цивілізації міфологія поєд­нувала в собі філософію, етику, історію, але найбільше була близька до поезії. Поетичні образи стародавніх мі­фів увійшли до арсеналу світового мистецтва і широко вживаються в побуті — від назв планет і кораблів до кри­латих висловів ахіллесова п'ята, муки Тантала тощо.

Людина, прагнучи збагнути незрозуміле, часто тлума­чить невідоме за аналогією до знайомих фактів. У грець­ких міфах численний рід богів порядкує у світі. Родинні стосунки первісного колективу давні греки переносять на природу. Такими категоріями передусім оперує «Космо­гонія» (міфи про походження Всесвіту), як і «Теогонія» (міфи про походження богів).

Міфи складалися протягом тисячоліть. У них можна знайти нашарування різних епох: віру в перевертнів, де­монів, фетишизм (обожнювання речей), анімізм (тобто віру в те, що всіма явищами природи порядкують духи) тощо. Еволюціонував міфологічний світогляд — міфи за­знавали змін.

Mіфи — продукт колективної творчості багатьох поко­лінь, вони постійно трансформувались. Аналізуючи мі­фи, можна бачити, як розвивалося суспільство. Міфи свід­чать про такі істотні зміни у житті людства, як заміна матріархату патріархатом.

Міфи віддзеркалюють розвиток цивілізації. У них час­то засуджується людожерство. Раніше богам приносили в жертву дітей. Агамемнон зарізав свою дочку на жертву богині Артеміді. Час вносить корективи в цей епізод: у піз­ніших варіантах міфа дівчину на жертовному вівтарі в останню мить замінюють ланню. Цивілізація раз у раз підіймалась на вищі щаблі.

В цій роботі зроблено спробу прослідити, яке значення мають міфічні герої Діоніс та Аполон на розвиток мислення європейських митців, та філософів ХІХ - ХХ ст., зокрема Ф. Ніцше, В. Іванова, А. Блока та ін.

1. Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів.

У 1764 p. було надруковано «Історію стародавнього мистецтва» німецького вченого Вінкельмана, який прого­лосив античне мистецтво взірцем прекрасного. Вінкельман орієнтувався на еллінське мистецтво класичної доби, яко­му, на його думку, притаманні гармонія, доцільність, яс­ність та благородна простота. Погляди Віпкельмана знай­шли відгук у творчості багатьох німецьких поетів, зокрема у Шіллера та Гете. На своєрідному зіткненні античної та християнської міфології побудована друга частина «Фа­уста» Гете. Чимало балад на сюжети грецьких міфів на­писав Шіллер, який у кінці життя прийшов до висновку: світ урятує краса. Ця теза вразила душу молодого Достоєвського, який, щоправда, на відміну від Шіллера, не пов'язував ідеал краси з античним мистецтвом, але Гліб Успенський — пов'язав: він написав оповідання «Випря­мила» — про потрясіння, яке пережив пригнічений злид­нями та невдачами вчитель, що приїздить з Росії у Париж, де у Луврському музеї побачив статую Венери Мілоської.

Генріх Гойне, ігноруючи те, що у Давній Греції існували культи хтонічних богів — володарів царства мерт­вих, передусім наголошував на життєрадісному еллінсь­кому світосприйманні. Жартуючи, він казав, що сонце­сяйні боги Давньої Еллади за доби панування християн­ської релігії змушені жити у вигнанні2. Він вважав, що русалки, лісовики, домовики ведуть свое походження від античних богів та боженят, яких отці церкви оголосили нечистою силою (такої ж думки був Анатоль Франс). Переосмислюючи античні міфи, Гейне, як і Гете, обстою­вав право людини на земне щастя і повноту життя («На­речена з Корінфу» Гете, «Тангейзер» Гейне). На думку Гейне, подолання християнського аскетизму — необхід­ний крок для соціального визволення.

У XIX ст., коли точилася боротьба між прибічниками класицизму та романтизму, теоретики останнього прагну­ли передусім привернути увагу громадськості до вітчиз­няної історії. Проте, розглядаючи міф як джерело націо­нальної культури, як втілення загальнонародної муд­рості, романтики спромоглися знайти новий підхід і до міфології античної й не уникали її у власних творах, досить згадати «Прометея» Байрона або «Звільненого Прометея» Шеллі.

У другій половині XIX — на початку XX ст. з'явились теоретики мистецтва, які, на відміну від Вінкельмана, від­давали перевагу грецькій архаїці перед шедеврами кла­сичної доби. Вони закликали шукати в міфах первісне ядро, в мистецтві цінували ірраціональне і зіставляли Аполлона та Діоніса, з ім'ям яких пов'язували протилеж­не світосприймання та творчу методу[1]. З'явилися тер­міни: аполлонівське начало, діонісійське начало. Такі поняття, як світлий розум, урівноважена вдача, бездо­ганність і довершеність, пов'язували з аполлонівським на­чалом. Діоніс, проголошений антиподом Аполлона, в усьому протистояв йому. Художників відповідно поділяли на тих, хто прагнув гармонії, доцільності, ясності, і тих, хто орієнтувався на діонісійське начало, ототожнював на­тхнення і так зване священне божевілля, вважав, що хаос - одвічний, а пристрасті — сильніші за розум та за­кони.