Сторінка
4

Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів

Коректніше буде розділити питання про смисл трагедії і проблему «злиття з відображеною в ликах життя Таємницею». У обох мислителів вони зливаються в єдину проблему роздвоєння світлого «аполлонічного» та темного «діонісійського» начал. Дос­лідження Мірчею Еліаде впливу фрако-фрігійського шаманізму на давньогрецькі вірування та обряди дозволяють говорити про утверження у свій час «аполлонічного начала» так само, як пізніше і про діонісійство: культ Аполлона ніс напочатку ті ж «буйні вияви», необхідні для «рятівного зламу хвороби».

Асиміляція чужих богів — справа звична в історії релігій, особливо під час освоєння чужих територій, що з ними пов'язані загадкові і небезпечні чужі культи. Занесення культу Аполлона, пізніше — Діоніса, ще пізніше — Орфея в еллінський світ свідчить про більше — про потребу в релігійних «антиструк­турах», яку відчувало грецьке суспільство.

Культ Аполлона приходить в Грецію з Малої Азії, про що свідчить і неіндоєвропейське походження імені, і місця його первісних культів (регіон Трої). В грецьких містах складаються різноманітні культи Аполлона, але скрізь видні симптоми його первісної приналежності до «нижнього світу». Це насамперед безліч рослинних символів; миша, кріт-землерийка зв'язані з ідеєю сліпоти, мандрів на «той світ», повернення з «того світу», що підтверджується міфологічними сюжетами. Аполлон асоці­юється з птахами — вороном і лебедем; в давній індо-європейській традиції лебідь і гуска («гуси-лебеді») є сакральним водоплаваючим птахом, що втілює ідею зв'язку нижнього і верхнього світу, а ворон пов'язаний з ідеєю віщування. Звірами Аполлона є також вовк — звичайно асоційований з військовою функцією, але, можливо, також і з смертю; баран і осел, символи множинності і родючості. Образ Аполлона в міфах пов'язаний із смертю та воскресінням-зціленням: Асклепій, бог лікування, — син Аполлона. Атрибут Аполлона — лук і стріла; в близь­косхідній семітській символіці лук — символ Сходу, сходу Сонця, «білого світу». Це свідчить про сонячну природу Аполлона-Феба, зв'язок із життєвою силою-народженням, а, отже, і смертною силою і універсальним перетворенням-кругообігом. З іншого боку, є підстави думати, що Аполлон належить саме до середнього, людського світу, символізуючи організованість людського кос­мосу, подібно до слов'янського Велеса.

Якщо судити з аналогій з іншими індоєвропейськими віру­ваннями, то Аполлон вгадується, по-перше, в сонячному герої (Созирико-Сослан осетинського епосу), по-друге — в богах, що відповідають функції множинності і плодючості (третя фун­кція, рід Бората в скіфо-осетинській міфології). Сонячний герой гине і знову народжується у відповідності з сезонними циклами, звідки паралелі з мандрами на «той світ», смертю і воскресінням. Рефлекси зв'язку з «тим світом» невіддільні від ідеї родючості та міфології «третього стану». Звідси, від зв'язків з «тим світом», і функції жрецького характеру — віщування (як у слов'янського Велеса), а також роль Мусагета — володаря муз (Боян — Велесів внук).

В олімпійський період культ Аполлона стає спокійнішим і гармонійнішим. Аполлон — син Зевса та Лето, отже, він приймається в олімпійський пантеон як молодший бог. Йому присвячено найголовніший Афінський оракул — в Дельфах, де жриця-піфія проголошує віщування, що потребують спеціального тлумачення. Піфія — носій священного безумства, тимчасової смерті — потьмарення розуму і замутнення мовлення, яке под­воює смисли і дає можливість непрямого, небуквального їх сприй­няття вузьким колом втаємничених. Мовлення-Таїна, мовлення-містерія є особливим видом культової дії, яка завжди призначена тільки для своїх в релігійному значенні цього слова і завжди езотерична; аполлонічне пророцтво є езотеричне слово, logos, його господарем і тлумачем є полісне жрецтво, гарант порядку.

Культ Діоніса приходить як конкуруюче і доповнююче віру­вання з тих же чи близьких країв, і при цьому також як культ божества «нижнього» світу. Будучи богом виноградарства, Діоніс зберігає риси володаря соми (хаоми), священного напою давніх індоєвропейців. Про певну близькість Діоніса до володаря під­земного світу говорить і те, що греки «упізнали» в ньому Аіда-Загрея, мисливця, що мандрує горами і хащами в супроводі хтонічних псів і ловить душі людські (щось близьке до лісовика — однієї з іпостасей Велеса).

Афінське жрецтво встановлює аполлонічно-діонісійське «двов­ладдя», прагнучи примирити народний оргіазм з аристократич­ними олімпійськими культами.

Долаючи страх перед фатумом і смертю через життєдайні веселощі ритуального пияцтва, культові дії творили водночас дві сакральні культури: культуру жаху і культуру сміху.

Слов'янські фольклорно-етнографічні матеріали дають багато прикладів подібного роду. В поминальній обрядовості довго збе­рігався день сакральниих сороміцьких веселощів, коли принци­повим порушенням норм печального прощання, демонстративною асоціальністю означувалося розставання соціуму з померлим, позбавлення покійного соціального статусу і навіть імені, яке переходило в розпорядження роду і могло бути надане дітям з нових поколінь. Асоціальні веселощі супроводжували також деякі ритуальні зустрічі з душами покійних предків («гостями»). Це — очищення страхом від померлого і водночас очищення сміхом від страху. Треба відмітити глибоку щирість цих переживань, бо в архаїчній свідомості ритуал є реальною дією, відмова від якої може призвести до фатальних наслідків і особистого, і космічного характеру. Для слов'ян катання по землі восени забирало силу у землі, щоб зберегти її в домашньому вогнищі взимку і віддати знову землі під час весняного катання. Без катання наступила б, безсумнівно, вселенська катастрофа. Такою ж активною боротьбою за збереження космічної рівноваги був і діонісійський оргійний обряд. Його розпусний сміх страшний, а непідробний страх оптимістичний, бо очисний, як плач.

Два полюси оргіастичного обряду — плач і сміх. Культура плачу від поховального ритуалу через містерії проходить до трагедії; вона привертає увагу дослідників раніше, ніж культура сміху. Бергсон перший ставиться до сміху серйозно, але його ессе не стало початком культурологічного аналізу; першим на­уковий підхід до сміху як явища культури здійснює В.Я.Пропп (див. Пропп 1939), а публікація книги М.М.Бахтіна про Франсуа Рабле (див. Бахтін 1965) відкриває серію блискучих досліджень староросійської сміхової культури (див. Панченко 1984, Ліхачов, Панченко і Понирко 1984 та ін.). Як загальну характеристику сміхового сприйняття світу можна розглядати характеристику Д.С.Ліхачовим давньоросійських пародій: «Всесвіт ділиться на світ справжній, організований, світ культури — і світ не справ­жній, не організований, негативний, світ антикультури. В першому світі панують благополуччя і впорядкованість знакової системи, в другому — злидні, голод, пияцтво і повна заплутаність всіх значень. Люди в другому — босі, голі, або одягнені в берестяні шоломи і ликове взуття-постоли, рядняний одяг, увінчані со­лом'яними вінцями, не мають суспільного сталого статусу і взагалі якої б не було сталості, «мятутся меж двор», шинок заміняє їм церкву, тюремний двір — монастир, пияцтво — аскетичні подвиги, і т.д. Всі знаки означають щось протилежне тому, що вони означають в «нормальному» світі» (Ліхачов, Панченко, Понирко 1984, с.13).