Сторінка
1

Свобода совісті й толерантність

У контексті релігієзнавчої експлікації категорії “свободи совісті” важливе теоретичне і практичне значення має осмислення таких її вихідних понять, як “терпимість” (толерантність), “віротерпимість”, “інтолерантність” (нетерпимість) “релігійна нетерпимість”. Ці поняття піддано певному аналізу в релігієзнавчих, правових дослідженнях багатьох науковців, однак вони звертають увагу насамперед на проблему зародження, історичного становлення та генезису поняття “свобода совісті”. Акцент при цьому робиться на “віротерпимості”, “релігійної нетерпимості” і практично не аналізується таке вихідне для розуміння свободи совісті поняття, як “терпимість”.

Ідеологема російської монархії надавала будь-яким спробам безстороннього дослідження проблеми свободи совісті політичного звучання, і тому природно, що перші спроби серйозного осмислення поняття “віротерпимості” з’являються лише після обнародування імператорського указу 1905 року “Об усилений начал веротерпимости”.

Виходячи з цього, ми можемо прослідкувати еволюцію поняття “толерантність”. Так, в енциклопедичному словнику Брокгауза и Ефрона (вид. 1901 року) не має відомостей ні про іменник “толерантність”, ні про прикметник “толерантний”. Згодом у словнику тих же видавців (вид. 1907 року) додається лише невелика стаття про іменник “толерантність” як про терпимість до іншого роду релігійних бачень. За своєю суттю поняття “толерантність” та “терпимість” синонімічні. Згідно з тлумачним словником російської мови за редакцією Д.Н. Ушакова “толерантність” - похідне від французького tolerant -терпимий [2] (подібні приклади синонімічності даного поняття містяться і в інших мовах, наприклад: німецька Duldsamkeit - терпимість та Toleranz - толерантність). У словнику В.І. Даля слово “терпимість” трактується як властивість або якість, здатність кого-небудь терпіти “только по милосердію, снисхожденью” [1].

Розширене поняття толерантності міститься в Короткій філософській енциклопедії: “Толерантність (від лат. Tolerantia -терпіння) - терпимість до іншого роду поглядів, звичок. Толерантність необхідна по відношенню до особливостей різних народів, націй і релігій. Вона є ознакою впевненості в собі та свідомості надійності своїх власних позицій, ознакою відкритої для всіх ідейної течії, яка не боїться порівняння з іншими точками зору і не уникає духовної конкуренції”[3].

Більш повним нам пропонується визначення терпимості, в словнику з етики під редакцією А.А. Гусейнова і І.С. Кона: “Терпимість - моральна якість, що характеризує відношення до інтересів, переконань, вірувань, звичок та поведінки інших людей. Виражається у прагненні досягнути взаємного розуміння та узгодження різних інтересів та точок зору без застосування тиску, переважно методами роз’яснення та переконання .”. Дане визначення не обмежує, на відміну від попереднього, застосування толерантності тільки до представників інших націй, народностей та релігій, і відзначає моральну основу даної якості особи. Але визначення словника з етики не є кінцевим, так як в ньому, подібно визначенню, що згадане раніше, та визначенню, яке дане американським словником “American Heritage Dictionary”,що трактує толерантність в широкому розумінні як “здатність до визнання або практичне визнання і повага переконань і дій інших людей”, мова не йде про визнання та повагу самих людей, які відрізняються від нас - визнанню як окремих особистостей, так і соціальних або етнічних груп, до яких вони належать.

Проблема терпимості тісно пов’язана з проблемою свободи совісті. Остання передбачає терпимість до альтернативних поглядів, віротерпимість. Захист власного вибору, самовизначення, суверенітету у світоглядній сфері, вимагає від індивіда поваги до вибору інших. Таким чином, проблема терпимості до інших світоглядних ціннісних орієнтацій, точок зору підпорядковується принциповому самовизначенню суб’єкта у духовній сфері, в світі предметів та думок, ствердження своєї однозначної життєвої позиції. Терпимість сприяє свободі вияву вільної совісті індивіда і можливості жити і діяти згідно з її вибором. Отже, терпимість є не тільки умова проголошення права на свободу самовизначення, вибору світоглядних ціннісних орієнтацій, а й своєрідний механізм його реалізації на практиці.

Терпимість, як справедливо зауважує український філософ Ю. Іщенко, має “межу, бо терпиме ставлення, скажімо, до переконань інших людей як абсолютний (безумовний) характер моральної вимоги зумовлене вірою в істинність своїх переконань, тобто передбачає нетерпимість, бо істина в певному розумінні нетерпима” (див.: Філософська і соціальна думка. - К., 1990.-№4. - О 54). Проблема нетерпимості як антипода терпимості - породження глибокої історії людства. Духовна нетерпимість -його хронічна хвороба. В історії народів світу особливо проявила свою руйнівну сутність міжнаціональна, релігійна нетерпимість. І сьогодні нетерпимість як фактор неспокою, ворожості, нестабільності присутня в суспільному житті багатьох держав світу.

Релігійна нетерпимість є прямим запереченням свободи совісті, свободи самовизначення і самореалізації особистості у світоглядній сфері. Офіційне визнання одного із віросповідань державною релігією є фактично запереченням свободи совісті. Віротерпимість потребує обов’язкової санкції закону, оскільки через відсутність такої санкції віротерпимість практично неможлива. За своєю сутністю вона може мати різні межі прояву - відображувати можливість на території конфесійно-орієнтованої держави, мати свої релігійні переконання, однак із забороною публічного вияву їх. Ймовірна й інша комбінація, коли віруючі, прихильники терпимих конфесій мають змогу жити на території держави з пануючою, державною релігією, мати свої переконання і публічно сповідувати їх, однак їхні громадянські права дуже обмежені порівняно з правами адептів пануючої конфесії.

Віротерпимість, якщо розглядати генезис її у історичному контексті, має власну логіку розвитку: від простої, інколи тимчасової з боку конфесійно-орієнтованої держави поступки інаковірцям, до надання їм обмежених громадянських прав, дозволу відправляти приватним чином релігійний культ. З розвитком демократизації суспільства межі віротерпимості розширюються: іновірці можуть бути зрівняні в політичних і громадянських правах з прихильниками пануючої релігії, їм надається право повноцінної публічної культової діяльності. Так віротерпимість переростає в свободу віросповідань, а за умов світської держави - у свободу релігії. Нерідко в основі релігійної терпимості, тобто віротерпимості, лежать суто прагматичні причини політичного, економічного, міжнародного характеру. Цю прагматичну спрямованість віротерпимості спостерігаємо, аналізуючи її в Римській імперії, в окремих державах середньовічної Європи, зокрема на Русі, де на тлі загальної нетерпимості православно-орієнтованої держави до іновірців мала місце відносна терпимість щодо протестантських общин, члени яких переселялися в Росію (зокрема, на південь України) з Німеччини, Голландії та інших країн Європи.