Сторінка
1

Еволюція поняття несвідомого від Фрейда до Юнга

Історія проблеми поняття несвідомого особливо тісно пов’язана з боротьбою різноманітних точок зору. Це одне з найстаріших понять. Є великий пласт експериментально матеріалу, що був накоплений людством протягом тисячоліть та має безпосереднє відношення до розгляду проблеми підсвідомості. Це результат розроблених у філософсько-релігійних вченнях способів проникнення до глибин людського несвідомого, взаємодії з ним. Цей «експеримент» не лише проводився, але й своєрідно узагальнювався віками. Одним з проявів цього узагальнення є буддійська психологія.

Цікаво, що буддійська психологія багато у чому спирається на спостереження та експеримент. Ретельно розроблена система класифікації свідомості, зокрема тих її форм, що виникають при медитаціях, та добре розвинена термінологія з одного боку наближають її [буддійську психологію] до сучасних описових наук. Але з іншого боку, цей напрямок думки виник в межах відмінної парадигми, що різко відрізняється від парадигми сучасної науки, і саме в цьому сенсі він не може бути названий науковим.

Загальна ідея несвідомого зустрічається ще у древньоіндійському вченні Потанджалі, в якому несвідоме трактувалось як найвищий рівень свідомості, як інтуїція і навіть як сила, що рухає Всесвіт. Воно починається з демонії Сократа, який стверджував, що він постійно прислухається до свого внутрішнього голосу як до своєрідної вказівки совісті та незаперечному авторитету.

Проблема несвідомого знайшла відображення у вченні Платона про пізнання як спогад, що тісно пов’язане з ідеєю про наявність у душі прихованих, неусвідомлюваних знань, про які сам суб’єкт може навіть нічого і не підозрювати. Платон вважав, що людина не шукала б того, що їй не відомо, якби попередньо не мала його несвідомо у власній душі.

Августин аналізував несвідоме в «Сповіді», де він порівнює сферу спогадів із неоглядним, прихованим від свідомості внутрішнім приміщенням. Те, що розташоване поза межами доступного для суб’єкта у сфері його душевної діяльності, і складає неусвідомлюване.

Зовсім інше забарвлення отримало питання несвідомого у концепції Декарта, що виходив із тотожності психіки та свідомості. Звідси й ідея про те, що за межами свідомості відбуваються лише фізіологічні, а не психологічні процеси.

Спіноза стверджував, що люди усвідомлюють свої бажання, але не причини, котрі їх визначають. Саме існування несвідомих мотивацій складає людський тягар. Здобуття ж свободи засноване на усвідомленні людиною реальності всередині та поза межами себе

В історії філософської та психологічної думки вперше лише Лейбніцу вдалось доволі чітко сформулювати концепцію несвідомого як нижчої форми духовної діяльності. Лейбніц вважав, що всі прояви свідомості виникають у несвідомому житті і що у активному стані поруч із найбільш яскраво виступаючими свідомими уявленнями існують схожі на сплячі чи притухлі уявлення – малі перцепції. Згідно Лейбніца, в розумі немає нічого, що вже не дрімало у вигляді уявлень у темній душі.

Несвідомими бувають вроджені ідеї, набуті та витіснені зі свідомості ідеї, так звані малі переживання, які не усвідомлюються через свою малу значимість. Він намагався «восполнить пробел, когда сознание не подтверждает факта существования психики в субъекте».

Цікаво, що психіка, яка перейшла у несвідоме, для Лейбніца не є чимось “глибинним”, як пізніше у Фрейда, а просто продовжує своє існування у вигляді ослабленого свідомого чи «малого сприйняття». І ще більш рішуче: «Лейбніц, безперечно, правильно вказав, що свідомість та психіка не ідентичні і для заповнення простору між ними він ввів поняття «мале сприйняття».

Якщо ми тепер згадаємо тезис про існування «різних ступенів чіткості свідомості» Г. Рорахера, то стане зрозуміло, що перед нами стійка, вже багатовікова традиція у відношенні до проблеми несвідомого, що заперечує його існування як певної психічної реалії та згоджуються на допущення його в психологію хіба що в якості деякої неповноцінної, редукованої свідомості.

Кант пов’язував поняття несвідомого з чуттєвим пізнанням, інтуїцією. Він вказував на наявність сфери сприйняття та почуттів, котрі не усвідомлюються, хоча й можна прийти до висновку про їх існування. Несвідоме – це темні уявлення всередині людини, число яких безмежне.

Рішучий крок було зроблено К. Юнгом, котрий розробив концепцію колективного несвідомого, хоча вона і опинилася за межами основного напрямку сучасної науки.

На противагу принципам раціоналізму представники теорії романтизму, такі як Шопенгауер, Ніцше, Э.Гартман висунули свою концепцію несвідомого , розглядаючи його як волю в природі, джерело життя, стихійний життєвий початок, якому протистоїть безпорадна свідомість. Так, наприклад, Гартман стверджував , що «життя світу - не розумний , але цілеспрямований процес, у якому свідомість - лише знаряддя сліпої світової волі як рушійної сили розвитку» .

Такі психологи, як Гербарт, Фехнер, Вундт, У.Джемс і інші , поклали початок психологічному дослідженню проблеми несвідомого . Так, наприклад, В.Вундт намагався встановити зв\'язок законів логічного розвитку думки з несвідомими явищами. Він стверджував існування не лише усвідомлюваного, але і неусвідомлюваного мислення. Також звертав увагу на існування суттєвої різниці між фокусом свідомості, де об\'єкт ясно усвідомлюється й іншим полем свідомості, де він або усвідомлюється неясно, або зовсім не усвідомлюється. Границі між цими пунктами відносні і рухливі.

І.М.Сєченов прямо виступив проти концепцій, що ототожнюють психічне і свідоме. І.П.Павлов пов\'язував явища несвідомого з роботою тих ділянок мозку, що мають мінімальну збудливість.