Сторінка
19

Розмаїття форм буття

Чи не означає це, що наріжним принципом світовідношення істоти, яка здатна осмислювати своє становище у світі, порівнювати себе з іншими різновидами буття, може бути, перефразуємо тепер А. Швейцера, “благоговіння перед буттям” (себто перед життям у найширшому розумінні цього слова)? Що необхідна націленість самоусвідомлюючої істоти не на експансію щодо інших різновидів буття, а на свого роду їхній гомеостазис, де людина — вже не володар, а рівноправний співучасник, та водночас ще й “охоронець” гомеостазису. Виходить, ми прагнемо такої універсальності, яка є одночасно і “мультиверсальністю”. Однак тоді всезагальність має нести в собі водночас і індивідуальність.

Чи можливе таке взаємоузгодження між індивідуальним та всезагальним? Так, саме взаємоузгодження, а не поглинання одного іншим, оскільки поглинається завжди саме індивідуальне. У відповідь маємо нерідко “бунт індивідуальності”, яка заперечує будь-що загальнозначуще. Саме так траплялося донедавна в нашому політичному житті, коли за закликами до пріоритету суспільного над індивідуальним стояло підпорядкування першому останнього, коли суспільне було вкрай відчуженим стосовно конкретних людей, вкрай знеособленим, а квазікомпенсацією такої знеособленості виявилася сваволя “першої особи” в суспільній ієрархії.

397

Сьогодні, розбудовуючи громадянське суспільство, ми вчимося забезпечувати таку суспільну атмосферу, де б “різність” індивідуальностей не тільки визнавалася, а й була б умовою саморозвитку будь-яких надіндивідуальних утворень. Ми починаємо усвідомлювати, що справді всезагальне — це те, що забезпечує простір для саморозвитку індивідуального, яке можливе лише за умов реального зв'язку, реального спілкування між індивідуальностями. Це стосується як ставлення людини до людини в межах тих чи інших спільнот, так і ставлення людини до будь-чого у світі.

У сучасній культурології побутує думка про те, що заради збереження життя на Землі необхідно створити “Кодекс прав” усього живого. Гадаємо, поняття “живе” слід тлумачити тут у найширшому розумінні, тобто потрібен Кодекс прав усього сущого. У XVIII ст. французьких матеріалістів піддавали критиці за твердження про “вроджені права” людини (як це так вроджені, коли все в неї, мовляв, суспільне). Нині маємо визнати, що є-таки “вроджені права”. Це, по-перше, право на життя. По-друге, право на індивідуальність. І не тільки в людини, а й у кожного з інших виявів буття.

Отже, всезагальне, якщо воно справжнє, а не мниме, не є якоюсь самосущою субстанцією. Всезагальне — це нормальний взаємозв'язок між індивідуальностями (чи то окремими людьми, чи певними людськими спільнотами, соціальними верствами, етносами, культурами, зрештою, між людиною та іншими виявами буття). У зв'язку з цим актуалізується питання про те, яке місце посідає в предметному змісті практики і, далі, в людському світовідношенні такий чинник, як комунікативність.

Людина й світ: проблема взаєморозуміння. Питання про значущість комунікативності, себто способів взаємозв'язку між людьми та способів взаємозв'язку людини зі світом, чи не вперше постало як одне з найактуальніших у філософській спадщині К. Маркса. Про гостроту відчуття згаданого питання свідчить та обставина, що з самого початку воно осмислювалося через зіставлення неспотворених та спотворених форм комунікації (якщо висловлюватися мовою відомого представника сучасної герменевтичної філософії Юргена Хабермаса). Адже провідною тезою Марксових розмірковувань була думка про те, що “обмежене відношення людей до природи зумовлює їх обмежене відношення один до одного, а їх обмежене відношення один до одного — їх обмежене відношення до природи” 1. Із цих міркувань випливає, що спотворені форми

398

комунікації не спроможні забезпечити справжню раціональність людської практики, яка полягає, на нашу думку, у взаємоузгодженні способу людського буття зі способами самоздійснення інших виявів буття.

Не випадково в сучасній герменевтиці на чільне місце висунуто найважливіше світоглядне питання сьогодення — питання про розуміння будь-кого іншого. Чи йдеться про окрему людину, чи цілу історичну або культурну добу, головне в ставленні до них — намагатися якнайадекватніше зрозуміти будь-які “об'єктивації життя”. Здатність до комунікації “задана” кожному з нас тим конкретно-історичним типом культури, до якого ми належимо. Кожна людина як суб'єкт діяльності й світосприймання укорінена передусім у мовну традицію. Ця традиція є, згідно з герменевтами, і найпершим предметом розуміння, й основою такого розуміння.

Отже, комунікативність посідає чільне місце в предметному змісті практики та в людському світосприйманні. Особливість комунікативності ще й у тому, що вона не розмежовує, не протиставляє, а навпаки, поєднує предметно-матеріальну та духовну діяльність, поєднує практику, культуру та духовний світ людської особистості. Адже немає нічого страшнішого від бездуховної практики, позбавленої культурних вимірів. Така практика здатна плодити тільки Чорнобилі. Під культурою в даному разі розуміється перш за все така її особливість, як несхильність до будь-якої “надзвичайщини” у визначенні “стратегії” людського світовідношення. Справжня культура тяжіє не до над-звичайного, а до у-звичаєного, до вивіреного людським досвідом.

Видатний письменник-гуманіст В. Короленко вже в перші пореволюційні роки застерігав від того, щоб “силою нав'язувати нові форми життя, зручності яких народ ще не усвідомив і з якими не міг ще ознайомитися на творчому досвіді”2. Ця пересторога стосується, мабуть, не тільки міжлюдського співжиття, а й співжиття людини з природою. Чи маємо ми право нав'язувати “першоприроді” ті форми “другої природи”, які суперечать найфундаментальнішим принципам самоздійснення буття, чинити гіперактивістський владний тиск на це буття?

Будь-яке порушення правил звичайнісінького здорового глузду з культурою несумісне, хай навіть воно прикри-

1 Маркс К, Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Твори. Т. 3. С. 28.

2 Короленко В. Г. Письма к Луначарскому // Новый мир. 1988. 10. С. 215.

399

вається найрадикальнішими та й наймоднішими гаслами. Відомий англійський письменник та есеїст Г. К. Честертон, виражаючи світосприймання народу, що його X. Ортега-і-Гассет називав “народом спокійного розуму”, якось сказав, що закономірності буття не залежать від чергової політичної чи світоглядної моди. Водночас він зауважував, що, на превеликий жаль, нерозуміння цієї обставини нерідко демонструють саме люди культури, інтелектуали.