Сторінка
1

Філософія Г.С. Сковороди та його ідея “Справжньої праці”

Філософські погляди Г.С. Сковороди в тлумаченні М.Редька, Мірчука, Т.А.Білича, Д.І.Багалія.

М.Редько автор книги “Світогляд Г.С.Сковороди” вважає, що Сковороду, як мислителя характеризують постійні творчі пошуки, прагнення знайти самостійні відповіді на питання, які ставило перед ним саме життя. Ось чому припускаються великої помилки ті дослідники, які вважають, що світогляд філософа нібито остаточно сформувався у 60-х роках і не зазнав пізніше ніяких змін.

Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна слугувати теоретичною основою для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов’язана з життям і розв’язанням суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.

У філософії Сковороди є положення співзвучні з матеріалістичною філософією Ломоносова (про вічність матерії, про атомну будову речовин, ідеї множинності світів). Однак у нас немає прямих доказів того, що в даному разі можна говорити про безпосередній вплив матеріалістичної філософії Ломоносова на формування філософських поглядів Сковороди, як це роблять Т.А.Білич та інші автори, схильні мало не цілком виводити філософські погляди Сковороди з матеріалізму Ломоносова.

З впевненістю ми можемо говорити, що український філософ зазнав впливу тих мислителів античного світу, епохи Відродження і Нового часу, які визнавали матерію вічною, нестворюваною і незнищуваною. До них належать Демокріт, Арістотель, Епікур, Джордано Бруно, матеріалісти XVII i XVIII ст.

Сковорода, коли твердив, що всесвіт нескінчений, що земля не є центром світу і що такого взагалі не існує, спирався не лише на матеріалістів античного світу, епохи Відродження і Нового часу, але й на пантеїста Миколу Кузанського. Захищаючи в своїх творах ідеї про множинність світів і можливу їх населеність, він йшов за Демокрітом, Д.Бруно, Фонтенелем, Ломоносовим.

Мірчук, Чижевський вважають, що на Україні у XVIII ст. через її культурну відсталість не було підготовлено грунту для розвитку філософії, а тому Сковороду називають явищем випадковим.

Погляди Чижевського на ідейні джерела світогляду Сковороди, по суті, тотожні з поглядами Мірчука. У своїх творах Чижевський проводить лінію на перетворення українського мислителя в містика платонівського типу і встановлює спорідненість його з німецькою містикою. Причому, в Чижевського можна відзначити деяку “еволюцію” поглядів. Спочатку Д.Чижевський шукав на Заході однодумців Сковороди. Про те, яких однодумців на Заході знайшов Чижевський, ми довідуємось з його монографії про Сковороду. В цій книзі, що вийшла на початку 30-х років він писав: «Думки Сковороди зустрічаються найчастіше з ідеями так званої “німецької містики”» (Екгарт, Таулер, Себастіан Франк, Якоб Беме). Потім він почав стверджувати, що німецька містика запліднювала не тільки філософію слов’янських народів, в тому числі Сковороди, але й усю їх культуру.

Філософія Сковороди

Деякі дворянські та буржуазні вчені, вважали неправомірним те, що Сковороду називали філософом. На їх думку, Сковорода не мав своєї філософії, в якій би ставились і розв’язувались теоретичні проблеми.

Серед авторів дорадянського періоду була поширена думка про Сковороду, як про мораліста. Так, наприклад, Ф.О.Зеленогорський у статті “Філософія Г.С.Сковороди, українського філософа XVIII ст.” твердив, що Сковорода – це “насамперед філософ-мораліст”.

Польський автор Чеслав Ястщембець-Козловський у статті “Г.Сковорода, український мислитель” визнає Сковороду видатним слов’янським мислителем, проте філософом у загальноприйнятому значенні цього слова його не вважає.

У Сковороди дійсно не було завершеної філософської системи, та він і не намагався її створити. Але це зовсім не означає, що в нього взагалі не було своєї теоретичної філософії, як логічної обгрунтованої системи поглядів та ідей.

За твердженням Сковороди у житті є центр, в якому заховані усі таємниці природи і суспільства і таким центром є людина. Сковорода твердив, що “вся… разновидная плоть, вся… неизмеримая безчисленность и видимость стекается в человеке, даже до последней черты”.

Сковорода вважав, що предметом філософії повинна стати жива людина з її земними справами, її думками і почуттями.

Таке визнання предмету філософії об’єктивно було спрямоване проти релігійної філософії, яка в центр уваги ставила міфічний потойбічний світ, а своє завдання бачила в тому, щоб доводити істини “одкровення”, які нібито вміщені в “святому письмі”.

Теорія “двох натур”

У своїй філософії Сковорода був продовжувачем матеріалістичної тенденції, яка зародилася в стінах Київської академії в XVII ст. і зміцніла в першій половині XVIII ст.

Сковорода, який спирався на сучасні йому дані природничих наук та на досягнення російської і світової науково-філософської думки почав із критики уявлень про Бога як творця, який стоїть поза природою і над нею. Він виступив проти розриву природи на дві частини і намагався обгрунтувати її єдність за допомогою своєї теорії “двох натур”.

Для Сковороди характерним був саме гносеологічний підхід до розв’язання проблеми єдності природи. Це видно з того, що для назви натур філософ користувався термінами “видима і невидима натура”.

У Сковороди не викликає сумніву той факт, що світ, незважаючи на зміни, що відбуваються у ньому, не зменшується, а продовжує існувати, що він вічний. Але для нього поки що залишилось “таємницею”, як пояснювати вічність світу – чи визнати матеріалістичне положення про вічність матерії, чи вічність світу вивести із визнання існування вічного Бога.

Філософ, як і деякі мислителі античного світу, вважав, що простір суцільно заповнений і у всесвіті пустоти немає. Він намагався подолати розрив схоластами понять “вічності” і “часу”. Сковорода проголошує єдність вічності і часу, проте не погоджується з тим, щоб час повністю злився з вічністю, тобто, щоб їх єдність перетворювалась у тотожність. Визнавав, що світ і окремі в ньому речі, явища, процеси знаходяться в стані безперервного руху. Причини всіх змін у природі мислитель вбачав у ній самій. Характерною рисою філософії Сковороди було також і те, що він визнавав закономірний характер явищ природи. Мислитель виходив із того, що природі властиві внутрішні незмінні закони, якими визначаються усі явища і процеси в ній.

За своїми космологічними поглядами український філософ стояв на вершинні науки XVIII ст. Як і інші передові вчені свого часу, він вів боротьбу проти старих, наукових геоцентричних уявлень, які захищали церковники. Він вважав, що крім видимого чуттєво сприйманого світу, існує ще невидимий, несприйманий органами чуттів людини світ, якась нематеріальна сила, невидимість, яка у всесвіті є “головою, а видимість хвостом”. За філософом Бог виступає, насамперед, як якась активна нематеріальна сила, що знаходиться в природі і надає їй руху. Він навіть припускав, що ім’я “Бог” походить від слова “біг”.