Сторінка
4

Бюджетний федералізм

Відповідно відбувався перерозподіл обсягів бюджетів. З'явилися програми, які виконувалися на місцях, але фінансувалися, координувалися і контролювалися центром. У результаті сьогодні в демократичних країнах Заходу не існує замкнутого, зорієнтованого виключно на власні потреби, ізольованого від національних інтересів, регіонально-локального сектору, ніде децентралізація не дійшла до створення територіальних автаркій.

Щоправда, в останні десятиліття суспільні настрої і теоретичні аргументи знову перейшли на бік місцевих фінансів. Так, в Європейській хартії місцевого самоуправління, прийнятій Радою Європи у 1985 р., зазначено, що право громадян брати участь в управлінні державними справами найбільш безпосереднім способом може бути здійснене якраз на місцевому рівні. Це передбачає існування наділених належними повноваженнями і фінансовими ресурсами місцевих органів. Поширились переконання, що чим більша децентралізація приймання рішень, чим ближче влада до людей, тим більші можливості для задоволення суспільних потреб та заінтересованої мобілізації коштів.

Серед сучасних теорій бюджетного федералізму особливо помітне місце займає так звана модель Тібо. Американський економіст Чарльз Тібо, відомий лише однією, але знаковою новаторською статтею «Чиста теорія місцевих видатків» (1956 р.), створив теоретичну конструкцію, яка ввійшла у фінансову науку під назвою моделі Тібо і викликала велику дискусію, широке коло публікацій.

Тібо виходив з альтернативних соціально-психологічних мотивацій людей, вважаючи, що одним із них вигідніше з фінансових міркувань залишатися вдома і намагатися змінити на краще умови свого існування, ніж мігрувати, а тим більше емігрувати, тоді як інші охоче змінюють місце проживання. На цьому соціологічному спостереженні Тібо та його послідовники побудували теорію між-територіальної мобільності населення в комплексі з теорією забезпечення суспільними благами. Нагадаємо, що під суспільними благами мають на увазі блага і послуги, забезпечувані суспільству державними структурами (оборона, безпека, правопорядок, захист довкілля, транспортна й інформаційна інфраструктури та ін.).

У згаданій статті Тібо стверджував, що «здатність індивідуумів до зміни юрисдикцій створює подібне до ринку вирішення проблеми місцевих суспільних благ»1. Люди, користуючись правом вільного пересування («голосуючи ногами»), вибирають для проживання ті общини, де знаходять більш матеріально і/або суб'єктивно привабливі для себе суспільні послуги в обмін на прийнятний рівень податків. Подібно до того як індивідуум задовольняє потреби в приватних благах, купуючи їх на ринку, так потреби в суспільних благах задовольняються шляхом вибору бажаного місця проживання. У результаті створюється рівновага в розподілі мешканців між населеними пунктами: кожен перебуває там, де він хоче бути, має доступ до тих благ, які йому потрібні, сплачує податки, які йому по кишені. У такому разі поліпшити своє становище, змінивши місце проживання, стає неможливим. На мові понять економіки добробуту досягається рівновага, ефективна за Парето. Це означає таку алокацію (розподіл) наявних ресурсів, коли неможливо поліпшити стан одних людей, не завдаючи шкоди іншим.

Реалізація моделі Тібо можлива у разі існування ряду передумов, а саме: абсолютної мобільності людей; незалежності пересування від стану довкілля (відсутності екстерналій); наявності вичерпної інформації про умови оподаткування та забезпечення суспільними благами на новому місці; можливості вибору із значної кількості місць проживання; збереження постійної вартості локальних суспільних благ в умовах зростання чисельності населення; фінансування суспільних послуг з місцевого бюджету за рахунок подушного податку або пропорційного податку на власність; приблизно однакового і достатньо високого рівня доходів (а також величини власності) мешканців даного населеного пункту, бо наплив незаможних скорочує податкову базу, спричиняючи підвищення податкових ставок та порушення ефективної рівноваги за оптимумом Парето.

Зрозуміло, наскільки проблематично забезпечити всі, сформульовані Тібо, умови, особливо проігнорувати завжди існуючу майнову нерівність. І все ж американські економісти провели кілька емпіричних досліджень на відповідність моделі-гіпотези Тібо реаліям. З'ясувалося, що попри всю складність «принаймні за деякого збігу обставин модель Тібо досить точно відображає дійсність».

Теоретична цінність моделі Тібо полягає в тому, що вона описує ознаки, за якими характеризується й оцінюється діяльність самоврядних субнаціональних адміністративно-територіальних утворень і тим самим концептуалізує підходи до проблеми оптимальної алокації владних повноважень і адекватного розосередження фінансових ресурсів на різні рівні управління країною.

У системі оптимального бюджетного федералізму компетенція приймати рішення про фінансування заходів щодо контролю над зайнятістю та інфляцією передається на макрорівень (у центр). Адже жодна регіональна чи місцева влада неспроможна кардинально вплинути на загальний стан економіки і соціальної сфери. Хоч деякі теоретики і відкидають саму можливість ефективної політики регулювання ділових циклів, визнається, що всі стабілізуючі заходи повинні мати загальнодержавний рівень.

Теорія економіки добробуту питання економічної ефективності і розподілу доходів ставить так: яка система управління й використання ресурсів — централізована чи децентралізована — здатна більшою мірою максимізувати функцію суспільного добробуту? Для кожної з них є свої аргументи «за» і «проти». Так, невигоди децентралізації полягають у тому, що різноманітність бюджетів створює небезпеку фрагментарних чи нескоординова-них рішень, а також може спричинити розкритий західними економістами негативний ефект масштабності — підвищення податкової вартості локальних суспільних благ з відповідним зменшенням віддачі корисності на одиницю бюджетних витрат. До переваг децентралізації відносять: здатність привести фінансовані з місцевого бюджету суспільні послуги у відповідність до локальних потреб, економічні вигоди горизонтальної конкуренції між місцевими властями, нижчу вартість проведення соціальних експериментів на субнаціональному рівні.