Сторінка
5

Бюджетний федералізм

Баланс переваг і невигід зводиться до того, що лише макро-мікро (змішана) система витрачання фінансових ресурсів спроможна забезпечити загальний суспільний добробут. Останній у розвинутих країнах Заходу виконує роль національної ідеї, навколо якої були побудовані держави загального добробуту.

У методологічному плані теорія Тібо — один із прикладів постмодерністського стилю у фінансовій науці Заходу, що характеризується змішаними міждисциплінарними методами дослідження, визнає пізнавальну цінність еклектичної множинності теоретичних підходів та жанрових прийомів наукового дискурсу. Не відмовляючись остаточно від позитивістських засад пояснення фіскально-бюджетних явищ, сучасне фінансове знання дедалі більше звертається до людини і цим зближується з гуманітарними науками. У фінансових текстах все ще вживаються дефініції, аналогічні термінам із природничих і технічних наук («система», «механізм», «інструмент», «важіль» і т.п.), але все частіше автори оперують антропними поняттями й образами («індивідуум», «вибір», «благо» і т. п.).

Національні схеми бюджетного федералізму. Існують різні класифікації форм функціонування міжбюджетних відносин за певними критеріями, покладеними в їх основу. Так, за класифікацією Міжнародного валютного фонду залежно від форм політичної взаємодії та ступеня фінансового співробітництва різних рівнів влади вони диференціюються від класичного федералізму (США), кооперативного (Німеччина), до канадського, британського варіанта бюджетного федералізму і режиму адміністративної опіки над органами місцевого самоуправління (Франція, скандинавські країни).

Відповідно фінансові взаємовідносини верхнього й нижчих ешелонів влади можуть характеризуватися: чітким розмежуванням бюджетних надходжень, комбінуванням власних доходів місцевих бюджетів з трансфертами з вищестоящих бюджетів; опорою на механізм солідарного розподілу доходів та систему міжбюджетних субсидій; залежністю від дотацій центрального уряду. Специфічні особливості бюджетного федералізму і міжбюджетних відносин існують у Швейцарії.

Феномен бюджетного федералізму однаковою мірою стосується як федеральних, так і унітарних держав. Але особливу увагу привертають держави з федеральним устроєм, де проблеми міжбюджетних відносин особливо складні, а тому і найбільш пізнавальне показові. Розглянемо концептуально організаційні засади кількох національних моделей бюджетного федералізму.

У ретроспективі американський федералізм склався ще в пост-колоніальну епоху навколо принципу локалізму як політичної ідеї, яка об'єднувала конституційне відособлені уряди різних рівнів. Вудро Вільсон (1856—1924) — один із найпопулярніших донині президентів США (обіймав цю посаду з 1913 до 1921 р.) — наголошував: «Питання відносин штатів і федерального уряду є кардинальним питанням нашої системи»2. На функціонування бюджетного федералізму істотно впливають особливості американської вертикалі державної влади. Конструкція останньої така, що країна поділена на відомчі (банківські, фіскальні, судові, навчальні та ін.) федеральні округи, які не збігаються з адміністративно-територіальним поділом. Наприклад, у фіскальному плані США розділені на дев'ять податкових округів. На території одного штату діють установи кількох різних відомчих округів. У такому разі ресурси влади і коштів у певному регіоні не концентруються в одних руках. Рішення фінансових питань, що стосуються федеральної компетенції на даній території, належить керівникам різної відомчої підпорядкованості.

Американська система фінансових взаємовідносин за схемою «федеральна адміністрація → штати → органи місцевого самоврядування» є результатом еволюційного, якщо дивитись з історичної дистанції, компромісу між місцевими і федеральними силами. Тому і модель міжбюджетних відносин є суперечливим поєднанням обмежених повноважень й ініціативних можливостей різнорівневих підрозділів державної адміністрації, їх тісної взаємозалежності та відносної самостійності, поєднанням співробітництва й конкуренції, розбіжностей і угод на фунті спільних інтересів.

Ці риси відображають зміст 10-ї поправки до конституції США, згідно з якою власті штатів і федеральний уряд автономні й рівноправні між собою. Декларована мета міжбюджетної співпраці різних рівнів влади — підвищення ефективності використання бюджетних коштів за допомогою координації федеральних, штатних і місцевих програм, забезпечення на субнаціональ-ному рівні загальнодержавних стандартів якості життя.

Крім власних податкових доходів, штати і території фінансують свою діяльність за рахунок фінансової допомоги з боку федеральних властей у формі грантів (Огапіз іп Аісі), як у США називають субсидії, дотації й трансферти. А також перерозподілу податкових надходжень. Федеральна допомога надається по 28 статтях видатків, їх сума становить понад 500 млрд дол. (більш як 15% видатків федерального бюджету, п'ята частина бюджетних видатків штатів і місцевих органів). Назвемо лише цільові трансферти, вищі 5 млрд: шляхове будівництво, реконструкція міст і регіональний розвиток, освіта, зайнятість, трудові ресурси, соціальні послуги, охорона здоров'я, забезпечення мінімального рівня доходів. За своєю економічною природою гранти — безповоротні виплати, які не компенсуються і призначені для вирішення загальнонаціональних проблем за участі регіональних і місцевих властей.

Виконуючи роль фінансового інтегратора держави, трансферти не позбавлені деяких побічних негативних ефектів. Так, виконані в США емпіричні дослідження показали, що кожен долар, отриманий у формі гранта певним субнаціональним бюджетом, викликає зростання видатків даного бюджету на суму вищу, ніж можна очікувати від еквівалентного збільшення доходів на місцевому рівні. За розрахунками субсидований долар забезпечує збільшення витрат на суспільні блага локального споживання на 40 центів, а додатковий долар приватних доходів місцевої общини — лише на 10 центів.