Сторінка
12
Значення фонетики для засвоєння української мови важко переоцінити, адже першоосновою мови прийнято вважати усну форму, її звукову матерію. Саме усне мовлення є „особливим і надзвичайно складним видом діяльності людини”, у якій „досить різнобічно виявляється людська сутність”; усне мовлення „як своєрідний вокально-звуковий субкод дає можливість максимально чітко висловити свою думку та адекватно її сприймати”
Аналіз наукових джерел із психології, дидактики, лінгвістики, психолінгвістики, лінгводидактики засвідчує, що в теорії та практиці навчання української мови накопичено певний досвід, який може стати основою модернізації професійного спрямування.
Виявлено, що пріоритетним завданням вивчення фонетики є усвідомлення учнями звукового аспекту мови, оскільки від уміння чути і розмежовувати звуки в мовленнєвому потоці, виділяти їх зі слова і складу великою мірою залежить становлення навичок читання, бо читання (синтез) можливе лише на ґрунті активної дії зі звуками. Фонематичне чуття необхідне для свідомого оволодіння нормами літературної вимови, під час формування артикуляційних навичок. Знання з фонетики, систематична звукова робота сприяють усвідомленню і засвоєнню фонематичного характеру більшості українських написань на етапі продуктивних умінь.
Вивчення проблеми навчання фонетики дало змогу сформулювати розроблення такої системи навчання, що забезпечила б розвиток мовної особистості, діяльність якої ґрунтується на досконалому знанні української мови, володінні різними формами роботи над мовленнєвим матеріалом з орієнтацією на майбутню професію, на положенні про те, що українська мова освоюється одночасно як предмет вивчення та засіб навчання, що зумовлює своєрідність побудови змісту навчання, добір відповідних форм його організації.
Розвиток мовної, мовленнєвої, комунікативної компетенцій в навчанні фонетики є ефективним за умови реалізації сучасних підходів: компетентнісного, особистісно зорієнтованого, комунікативно-діяльнісного, системного, проблемного та функційно-стилістичного.
Перспективними вважаю напрямки, що стосуються удосконалення та розроблення методики:
навчання фонетики у взаємозв’язку з синтаксисом та пунктуацією;
формування фоностилістичних умінь і навичок учнів;
формування мовної, мовленнєвої та комунікативної компетенцій учнів у контексті аспектної методики;
системи роботи над інтонаційним аспектом мовлення учнів.
Загальна характеристика звуків сучасної літературної мови.
Мета: Засвоєння учнями поняття про фонетику як розділ науки про мову; поглиблення знань про звуки мови, їх роль, удосконалення навичок виділення й вимови окремих звуків, поглиблення діалектико-матеріалістичного світогляду шляхом усвідомлення учнями природи звуків як матеріальної оболонки мови, без якої неможливе існування її.
Обладнання: таблиці “Органи мовлення”, “Голосні та приголосні звуки”.
Основний зміст уроку.
І. Мотивація.
Знайомство з загальною природою звуків, які направлені на усвідомлене засвоєння поняття про фонетику, орфоепію, орфографію, графіку. Запам’ятовування термінів, що їх позначають, з’ясувати їх значення.
ІІ. Оголошення теми уроку і завдань, що стоять перед учнями.
Слово вчителя.
Мова має усну і писемну форми. Усна мова – це потік звуків, за якими людина розрізняє значення слів, зміст речень. Звук мови є складним явищем. По-перше, як і будь-який інший звук, він характеризується певними фізичними і акустичними властивостями. Природа голосних і приголосних звуків, наприклад залежить від рівномірного чи нерівномірного коливання повітря, яке сприймає вухо людини, від поєднання голосу й шуму у вимові звуків.
По-друге, кожний мовний звук як фізіологічне явище – це результат роботи людського організму, зокрема органів дихання, ротової порожнини. І нарешті звуки мови, крім їх фізико-акустичної та фізіологічної природи, мають власне мовний, лінгвістичний зміст.
Звуків, які може вимовити людина, дуже багато, проте кожній мові властивий певний набір, система звуків, що допомагають розрізняти значення слів. Свої думки ми виражаємо за допомогою слів, пов’язаних у реченя. А слово будуємо із звуків.
Фонетика – це вчення про звуковий склад нашої мови, про численні й різноманітні зміни, що відбуваються в ньому, коли одні мовні звуки видозмінюються під впливом інших. Звуки мови становлять звукову оболонку слів, і цілком зрозуміло, що фонетичними одиницями є не лише мовні звуки, але . і склади. А чому ж і склади?
Мовний потік, а також окремо взяті слова виразно поділяються на окремі частинки, межи між якими сприймаються на слух, бо ці частинки відділяються одна від одної невеличкими проміжками – паузами.
Названі частинки – це і є склади. Наприклад: во-дя-ний, про-мо-ва, кін-чик. Якби їх не було, то мовний потік сприймався б як суцільне протяжне звучання і наша мова втратила б чи не найголовнішу свою звукову властивість – членоподільність. Склади, як і звуки мови, теж є фонетичними одиницями. Фонетика найтісніше пов’язана з орфоепією, у якій вивчаються закономірності вимови звуків і звукосполучень; з графікою – наукою про позначення звуків мови на письмі.
Прийнято вважати, що під час вимови голосних звуків видихуваний звуконосійний струмінь повітря у ротовій порожнині не натрапляє на перепони, проходить вільно.
1. Чому ж при цьому маємо можливість утворювати різні голосні звуки?
Усе залежить від того, що різними рухами язика у горизонтальному і вертикальному напрямках відносно піднебіння змінюється величина і форма ротової порожнини – резонатора.
2. Якщо голосні звуки творяться голосом, то чому ми чуємо і розуміємо сказане пошепки?
Під час творення голосних слабкі шуми все ж виникають від того, що звуконосійний струмінь повітря треться об піднебіння і поверхню язика. Ці шуми, коли забрати голос, тобто вимовляти голосні звуки пошепки розрізняємо і тому, що язик при цьому артикулює так само, як і під час творення “повноголосних” голосних. Утворені пошепки – це, звичайно, і не голосні у повному розумінні, а лише “тіні” від них. Проте сказане пошепки ми все ж сприймаємо і розуміємо, тільки на меншій віддалі від мовця.
Під час вимови приголосних звуків видихуваний струмінь повітря, що несе голос або й зовсім не несе його, натрапляє в ротовій порожнині на різноманітні перепони: повне зімкнення, вузька щілина між губами або між язиком і піднебінням тощо. В учнів часто виникає питання: чи не перешкоджають ці перепони вимові приголосних звуків? Ні не перешкоджають. Учням треба роз’яснити що, скажімо, не було б зімкнень – губного, передньоязикового чи задньоязикового, яке “проривається” видихуваним струменем повітря, то не можна було б у момент прориву утворити відповідно приголосні [б], [п], [д], [т], [ґ], [к]. Якби не утворювалась вузька щілина зближеними мовними органами, не можна було б утворити і “щілинні” приголосні звуки, такі як [в], [ф], [з], [с], [ж], [ш], [й], [г], [х]. Навіть свої найменування приголосні звуки дістали від назв тих мовних органів, які найактивніші під час творення певних груп приголосних: губні, передньоязикові, середньоязикові, задньоязикові, горлові. Усі приголосні загалом творяться за участю голосу і шуму або тільки шуму. У більшості з них, зважаючи на згадувані вище перепони, шум переважає над голосом або є лише шум. А чи є приголосні, у яких голос сильніший від шуму?