Сторінка
2

Розвиток мовлення у дітей

У Павлиській середній школі була обладнана кімната Українського Слова, де зберігалися твори класиків та сучасних українських письменників і куди приходили почитати, подумати над ними учні. Також було засновано і діяло у школі Товариство шанувальників рідного слова, видавався літературний альманах «Веселка».

Навчання і виховання словом В.О. Сухомлинський вважав однією з найскладніших справ у педагогічній теорії і практиці. Справжнім безглуздям називав він необґрунтовані твердження з приводу того, що багато хиб навчально-виховної роботи зумовлені застосуванням словесних засобів. Учений вбачав причину в іншому, а саме: у примітивності навчання і виховання живим усним словом. У книжці «Як виховати справжню людину» Василь Олександрович заявляє про свою глибоку віру у могутню, безмежну силу слова педагога. Слово він образно порівнює з найтоншим і найгострішим інструментом, яким учителі покликані доторкатись до почуттів і розуму своїх вихованців. На переконання вченого-гуманіста, тонкість внутрішнього світу дитини, благородство морально-етичних, емоційно-естетичних взаємин не можна утвердити без високої культури навчання і виховання словом. «Мовна культура людини, – підкреслює Василь Олександрович, – це дзеркало її духовної культури. Найважливішим засобом впливу на дитину, облагороджування її почуттів, душі, думок, переживань є краса і велич, сила і виразність рідного слова. Роль цього засобу в початковій школі, де кожна зустріч з новим явищем навколишнього світу пробуджує в серцях дітей почуття захоплення, неможливо переоцінити».

Навчання мови В.О. Сухомлинський вважав найважчою справою у педагогічній практиці. На його переконання, викладати цей предмет повинні найздібніші і найталановитіші вчителі, оскільки Василь Олександрович на основі багаторічного особистого досвіду дійшов висновку, що це не просто передача знань, практичних умінь, навичок: «Це передусім виховання. Виховання розуму, формування думки, копітке різьблення й ліплення найтонших рис духовного обличчя людини. Викладання мови – це майстерність творення людської душі, бо воно є найніжнішим, найтоншим зіткненням до серця дитини. Викладання мови – це людинознавство, бо в слові поєднуються думки, почуття, ставлення людей до всього навколишнього світу. Викладання мови – це й суспільствознавство, бо в слові закарбовані століття життя й боротьби народу, його мужність і слава, надії й сподівання». Періодом найінтенсивнішого опанування рідної мови В.О. Сухомлинський вважав два-три останні дошкільні роки і два-три перші роки шкільного навчання. Це, на його думку, особливий і найбурхливіший етап розумового розвитку дитини. За зізнанням самого Василя Олександровича, він мав справжнє щастя провести учнів через усю стежину пізнання – від підготовчої групи до закінчення ними школи. «І я певен, щоб допитливість, цікавість, гострота розуму і яскравість уяви не тільки не згасали, а й розвивались, необхідне те, що я називаю уроками мислення», – зазначає він у статті «На трьох китах».

Навчання у Павлиській школі починалось за рік до вступу у перший клас, тобто у підготовчій групі. Майбутні учні, шестирічні діти, приходили до Василя Олександровича двічі на тиждень. З малюками він і його колеги проводили спеціальні заняття, які стали називатись уроками мислення серед природи. Це були, за образним визначенням вченого, подорожі до першоджерел думки і рідного слова. «Наша книга – це навколишній світ, сонце, дерева, квіти, хмари, метелики, барви і звуки, багатоголоса і складна музика природи. Кожний наш похід присвячений одній сторінці книги природи. Ось назви цих сторінок: живе і неживе в природі; життя у воді і на землі; колосок і зернина; пробудження природи навесні; перші ознаки осені; як живуть мурашки; жайворонок у небі…» . Систему уроків мислення павлиський вчений вважав школою думки не лише у початкових, а й у наступні періоди навчання та розумового розвитку учнів, яких, поряд із книжкою, підручником, уроком, має постійно супроводжувати навколишній світ, життя в ньому – це одне з важливих дидактичних переконань В.О. Сухомлинського. Уроки серед природи були передусім уроками розвитку мовлення і мислення дитини, яке поступово ставало яскравішим, виразнішим, емоційно більш забарвленим.

З учнями початкових класів очолюваної В.О. Сухомлинським Павлиської середньої школи проводили цілеспрямовану навчально-виховну роботу з метою «донести до сердець малюків пахощі, музику, чудесне звучання рідного слова, дивовижне багатство відтінків думок і почуттів, які можна передати українською мовою. Серед природи – на полі, в лузі, біля річки – всюди, – підкреслює Василь Олександрович у книжці «Моральні заповіді дитинства і юності», – вчимо дітей помічати найтонші відтінки барв і звуків, яскраво розповідати про все, що вони бачать і чують». Тому окремі уроки мови також проводились на лоні природи, аби «донести до свідомості учнів красу слова, закарбувати його в пам’яті дітей разом з тією картиною чи явищем, яке воно передає». Так, зокрема, проходили уроки на теми: «Жайворонок у блакитному небі», «Птахи відлітають у теплий край», «Квітнуть яблуні», «Весняна повінь», «Вечірня тиша», «Перші весняні квіти», «Веселка», «За вікном завірюха», «Снігові замети в березні», «Багрове небо на заході», «Іній на деревах», «Тихий зимовий вечір», «Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють» (Т.Г. Шевченко), «Зійшли сніги, шумить вода, весною повіва» (П.А. Грабовський). Найголовнішою особливістю методики цих уроків В.О. Сухомлинський вважав «наочно розкрите перед дитиною багатство рідної мови, пробудження в неї почуття краси слова, утвердження слова в активному словниковому запасі дитини».

На цих заняттях діти вчилися спостерігати і бачити, думати, хвилюватись і захоплюватись: «Це, на нашу думку, азбука художнього виховання, яку мусить збагнути кожен. Тільки той, хто вміє бачити красу, стає чутливим до музики слова, готовим до сприйняття ідеї, вираженої в мові».

Розпочинаючи навчання малюків, В.О. Сухомлинський радить учителеві прагнути того, «щоб життєдайне джерело – багатство рідної мови – було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя». У Павлиській середній школі проводили спеціальні заняття за такими словами, як зоря, вечір, степ, поле, ріка, дзюрчить, мерехтить, гримить тощо.

Усі павлиські діти, перебуваючи у заснованій Василем Олександровичем Школі радості під блакитним небом, мали свій альбом з малюнками і словами, був також і спільний альбом «Наше рідне слово», який зберігався до закінчення дітьми школи. До цього альбому кожного разу малювала свою картину та дитина, в якої слово пробуджувало найяскравіші уявлення, почуття, спогади. Ніхто, відзначає Василь Олександрович, не залишався байдужим до краси рідної мови. Ось як описує елементи цієї роботи сам вчений: «Ми йшли в природу – в ліс, в сад, на поле, луг, берег річки, – слово ставало в моїх руках знаряддям, за допомогою якого я відкривав дітям очі на багатство навколишнього світу. Відчуваючи, переживаючи красу побаченого й почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхні душі. «Подорожі» в природу були першим поштовхом до творчості. В дітей з’явилося бажання передати свої почуття і переживання, розповісти про красу. Діти складали маленькі твори про природу. Ці твори – найважливіша форма роботи з розвитку мови і думки. Кожна дитина складала свій твір, а потім записувала його в класі».