Сторінка
2
Соціальне середовище, треба розуміти не тільки як повсякденне оточення в якому формується особистість, але й як множину очікувань, можливостей та вимог, яка виконує конструктивні й диригентські функції цього процесу. Це система викликів та очікувань, яка складним чином відображається в самому фундаменті свідомості та почуттів індивіда, у наборі правил та стандартів поведінки й діяльності, в її пізнавальній структурі.
Мірою наростання значимості середовища для індивіда, тобто мірою наростання включеності в середовище (соціаліз) збільшуються витонченість та різноманітність особистісно-формуючих впливів оточення на особистість. Процес соціалізації, таким чином, набуває автентичного характеру. Додавши до цього аналіз наслідків впливу особистості на середовище, здобуваємо можливість аналізу соціалізації з точки зору самодіяльності людини.
Таким чином, формування та розвиток особистості і її ставлення як соціальної істоти виявляють себе як фактично схожі речі. Але схожі як два полюси кола взаємодії, де кожен відображає іншого, містить його в собі, тобто як два полюси, які перебувають у безперервній динаміці взаємопереходу, внутрішнього потенціалу особистості та завдань і простору її соціального самореалізування.
У безпосередньому взаємозв’язку з філософською концепцією діяльності перебуває методологічний підхід до проблем соціалізації, який полягає в їх усвідомленні через категорії “суб’єкт” та “об’єкт”, з нього випливає необхідність педагогічного осмислення взаємовідносин категорій суб’єкта та особистості. Не вдаючись у деталі суб’єкта щодо індивіда як джерела свідомо цілеспрямованої активності, як рушія вільної діяльності, самодіяльності.
Подальший прогрес зазначеного вище напрямку філософських пошуків виводить у поле питань різноманітності характеру соціальних стосунків, якості суспільства та пануючого в суспільстві ладу з точки зору його ставлення до індивіда.
У зв’язку з цим очевидним є факт, що якщо у суспільстві обмежується “суб’єктивність” особистості, то процеси становлення особистості, її соціалізації втрачають свою адекватність.
Розглядаючи проблему соціалізації, українські філософи В.Саратовський, Г. Заїченко, І.Кальний та інші розвивають її діалогічну концепцію й відокремлюють такі рівні або виміри цього процесу:
– відношення “я – я” – внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;
– в “я – ти” – царина формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби;
– в “я – ми” – царина виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності;
– в “я – людство” – умова усвідомлення своєї приналежності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексій;
– в “я – друга природа” – царина оцінки світу речей;
– в “я – природа” – царина прояву найрізноманітніших інтересів;
– в “я – універсум” – царина формування світогляду релігійних і філософських вчень.
Ця концепція, є своєрідним узагальненням сучасних підсумків аналізу, і постановку системи конкретно-наукових проблем її вивчення.
Поняття “особистість” широко використовується в науках: філософії, психології, педагогіці, та соціології.
У філософії особистість розуміють як систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства, спільноти. Іншими словами, є соціальним та психологічним обличчям людини.
Таке визначення особистості відповідає спрямованості різноманітних проблем філософського дослідження особистості, з яких найважливішими є її соціальні ат біологічні детермінанти, ступені свободи особистості стосовно суспільства, природи і самої себе.
У психології, де існує велика кількість різних тверджень особистості, найвикористовуванішим є визначення особистості як деякої неповторної цілісності.
Головною проблемою дослідження особистості академік Леонтьєв вважає проблему внутрішньої структури особистості, рівні, що утворюють її, та їх співвідношення. Із цією проблемою пов’язане нове бачення соціального та біологічного співвідношення в людині.
Педагогіка, для якої виховання особистості є предметом дослідження, обмежується, як правило, психологічним визначенням особистості, не включаючи поняття “особистість” до основних категорій”.
Такий підхід навряд чи можна визнати виправданим, оскільки тим самим створюються передумови для виникнення “розриву” між педагогічною системою виховання та її центральною ланкою – особистістю.
Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку: не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення – соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.
У межах загального соціологічного підходу об’єднано ряд підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виходить з тих чи інших соціальних факторів, які відокремлюються як головні.
Основними соціологічними концепціями особистості згідно з класифікацією Д. В. Ольшанського є такі:
1. Теорія “дзеркального я”. У ній особистість розглядається як функція, похідна від повністю соціально зумовленого “я” людини. Самосвідомість особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей. формується та об’єктивна якість, яка і є особистістю.
2. Рольова теорія. Її прихильники також розглядають особистість як функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством “соціального репертуару” – багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації.
3. Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність особистості.
4. Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка бути особистістю.
5. Необіхевіоризму (від англ. Behavior – поведінка) теорія особистості. Підримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримують її в своїх поглядах. Особистість розглядається як проста сукупність соціально придатних відповідей на сукупність стимулів.