Сторінка
8

Становлення релігійного виховання у школи європейських країн

По-друге, це проблема конфесійності. Очевидно, що тут найперше слід вирізнити ті релігії, які спонукають людину бути кращою, і категорично відкинути ті псевдорелігії, які ведуть її до зла, зокрема, прихований сатанизм. Небажаними є і ті конфесії, які неузгоджують свої цілі з цілями суспільства, наприклад, орієнтують людину на антидержавні вчинки, заважають становленню патріотизму і державності. "Добра та віра, - пише К.Ушинський, - яка задовольняє людську натуру, відкриваючи їй безмежну і неегоїстичну діяльність; дає терпимість; дає місце науці, свободі думки; не визнає нічиєї влади над моєю совістю; обстоює своє; але своє не нав'язує; не допускає свавілля; зберігає історичні перекази; визнає свободу волі, а нефаталізм ."

Проте, навіть зробивши цей вибір, ми повинні постійно підноситися над рівнем конфесійності, тобто трактувати в школі християнство як філософську основу, узагальнено, не підкреслюючи конфесійних особливостей жодної релігії (С.Франк, Г.Ващенко, В.Янів та ін.). Маємо тут теж заповіт К.Ушинського: " .хоч би які були політичні й сектантські вірування педагога як громадянина свого часу й члена своєї партії, але він не внесе їх у свою школу, насильно впливаючи на недозрілий дитячий розум ."

По-третє, виникає питання про те, хто може відповідні предмети (наприклад, "Християнську етику" тощо) викладати. Відповідь на це питання не видається простою. Якщо духовність — це те, що неможливо збагнути розумом, але можна відчути і пережити (С.Франк, Дж.Фоутс, К.Войтила, К.Ушинський), то вибір "сіяча" духовності — проблема дійсно непроста. Не може ним бути будь-який шкільний психолог, якому іноді чомусь приписують близькість до духовного. Водночас, якщо такі предмети викладатиме біолог чи фізик (у вигляді "довантаження"), то в цьому разі теж ризикуємо опуститися до профанації релігійного предмета, а отже, домогтися протилежного ефекту. Ось чому його повинна викладати людина "особлива", "небуденна", яка приходить до школи лише задля цього. Такою може бути, звичайно, особа духовна. Проте, тут маємо і ряд застережень: не всі сучасні священики готові до такої діяльності - з багатьох точок зору. В західних областях України пішли шляхом спеціальної підготовки під опікою Церкви і з участю державних органів катехитів-мирян, тобто людей, які готові обрати предмет християнської етики як свою головну спеціальність. Таких людей чимало знаходимо серед пенсіонерів - вчителів, лікарів, інженерів тощо. Незалежно від своєї теперішньої чи колишньої світської професії, вони мусять мати три якості: бути дійсно віруючими (К.Ушинський, Г.Ващенко, А.Кураєв та ін.), володіти належним рівнем ерудованості, бо їхні зусилля не дадуть наслідків, і мати певну схильність до духовної діяльності, тобто мати в душі "іскру Божу". В рамках підготовки катехитів-мирян, слухачі повинні пройти і певний курс психології та педагогіки, що є загальною умовою роботи в школі. Нижче зупинимось і на деяких проблемах у цій ділянці.

Повернення нашої школи до християнства не обмежується лише питанням викладання релігії. Йдеться також про загальну релігійну практику школи, про ставлення до релігійних ритуалів, молитви тощо. Найближчим з таких моментів може виявитися молитва перед початком занять. Вона є благословенням для тої праці, яку розпочинає учитель і учні. Кількахвилинне перебування наодинці з Богом одухотворює її, робить шляхетнішими стосунки вчителя і учня. Відновлення молитви у школі видається справою цілком можливою. За нормальних умов наявність в одному класі дітей різних конфесій не є аргументом проти цього. Навпаки, ця обставина дає змогу дітям засвоювати також толерантне ставлення до людей інших поглядів і вірувань. Дитина іншої конфесії чи "невіруюча" повинна постояти мовчки декілька хвилин, віддавши цим шану чужій вірі, чи помолитися по-своєму.

До ритуальних моментів належать також традиційні звичаєві дійства, пов'язані з релігійними святами (коляда, вертеп, засівання тощо). Вони можуть бути привнесені в школу з дому або навпаки - зі школи до дому, бо багато наших молодих батьків їх не знають.

Має значення участь дітей у богослужінні, релігійних ритуалах хрещення, весілля, похорону тощо. Найбільш прийнятним вирішенням цього питання є спонука батьків до того, щоби вони брали дітей з собою до церкви. Залучення дітей до богослужіння може здійснюватися через організовані при церквах недільні школи, бо сюди ходять діти однієї конфесії.

Нарешті, будь-який шкільний культурний захід повинен бути одухотворений вірою в Бога, що ніяк не можна сказати про деякі теперішні "святкування", котрі виникли в сфері так званої атеїстичної обрядовості.

Повинен у цій ситуації знайти своє місце і вчитель. Якщо він віруючий - не приховувати цього, але й не нав'язувати своїх поглядів дітям; якщо атеїст - мусить бути уважним і толерантним щодо вірувань своїх колег, дітей і батьків.

І насамкінець, вельми шкідливим є ототожнення викладання релігії з навчанням предметів релігієзнавчого характеру — в основі своїй атеїстичних, а також включення Біблії до програм з літератури поруч з творами світського характеру. Бо " .вивчення релігії (релігієзнавство) здатне задовольнити потреби духовного життя так само, як і споглядання холодильника — накормити голодного".

Робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної педагогічної науки – особливості впровадження ідеї релігійного виховання у практиці роботи сучасної початкової школи. Вивчення та аналіз низки літературних джерел, спостереження за практикою в школі дали змогу зробити такі висновки і узагальнення:

Освіта - один із стратегічних напрямків політики держави - втратила в деяких регіонах України світський характер, закріплений у 35-й ст. Конституції, стт. 5, 6 Закону про свободу совісті і релігійні організації, стт. 5, 7, 8 Закону про освіту. Представники Міністерства освіти та Держкомрелігій України разом з членами Всеукраїнської Ради Церков слушно вважають, що "духовна і світська освіта не можуть бути розділеними непроникною стіною", активно обговорюють питання про запровадження обов'язкового навчання християнської етики у школі. А проте з боку третьої сторони часто лунають вимоги запровадити не християнську етику, а Закон Божий.

Сьогодні всі традиційні християнські церкви в Україні, насамперед православні й Греко-Католицька, виступають за обов'язкове запровадження в загальноосвітніх школах християнської етики. Згідно з чинним законодавством (ст. 20 Закону про освіту) священнослужителі мають право брати участь у навчально-виховному процесі у школах, надавати педагогам консультативну допомогу. При тому накладаються обмеження: знання що їх надає священик, повинні мати інформативний характер; у школі не може практикуватися релігія, здійснюватися обряди.

Глава УПЦ Київського патріархату, доводив, що "виховання духовності треба починати зі школи: виховувати дітей і молодь на засадах християнства". Вимагаючи від Верховної Ради ухвалити закон, який би дозволяв сперти виховний процес на засади християнства, глава УПЦ КП при цьому твердив, що немає принципового значення, як саме буде називатися "цей предмет" - "Християнська мораль", "Релігія", "Релігієзнавство" чи "Закон Божий". Але Закон Божий - дисципліна релігійна, в якій сконцентровано не тільки основні правди віри, але й відмінності кожної з конфесій, а сам виклад основ християнської моралі неминуче несе в собі (і буде нести, доки існує поділ на конфесії) ознаки конфесійної полеміки. Релігієзнавство же - дисципліна, яка претендує бути науковою, поряд з релігійним світоглядом в усіх його проявах тут розглядається і агностицизм, і атеїзм. Навряд чи глава УПЦ КП ратував за науковий підхід, скоріше він має підстави сподіватися, що як би не назвали "цей предмет", зміст його можна і буде "підкоригувати".