Сторінка
6
Процес мовної, особливо іншомовної комунікації являє собою настільки складне й багатоаспектне явище, що його адекватний розгляд навряд чи є можливим у межах розуміння логічної й граматичної структури висловлення, його лексичного наповнення.
Участь у процесі спілкування вимагає щось більше, а саме комунікативної компетенції, або знань комунікативної поведінки.
На думку А. Thomas, комунікативний підхід спрямований на розвиток уміння учнів, практично користуватися реальною, живою мовою, цей підхід покликаний навчати не маніпулюванню мовними засобами, а усвідомленому співвіднесенню цих структур з їхніми комунікативними функціями.
Комунікативний підхід, як процес комунікації, у навчанні відкриває широкі перспективи, вимагає розгляду мови не тільки з погляду мовних структур, але також з обліком виконуваних комунікативних функцій.
Останнім часом у методиці вітчизняних і закордонних досліджень зріс інтерес до вивчення питань, пов'язаних із вживанням мови, з необхідністю повідомляти учням не тільки певну суму знань про мову, але й про реалізації отриманих знань у тій або іншій ситуації спілкування.
Це у свою чергу потребує від комунікантів знань норм і традицій спілкування народу – носіїв мови, що вивчається, тобто все те, що мається на увазі під комунікативною поведінкою як частиною національної культури.
Як уже було вище відзначено, під комунікативною поведінкою розуміється сукупність норм і традицій спілкування народу. Знання норм і традицій спілкування народу, дозволить учасникам мовного акту, що належить до різних національних культур, адекватно сприймати й розуміти один одного, тобто сприяти “міжкультурній комунікації”.
Незнання норм і традицій спілкування носіїв іншої культури спричинить “стан, що виникає через неспівпадіння культур, що називається культурним шоком (culture shock)”.
Стосовно до ситуації викладання ІМ В. Риверс пише: “Коли учні зустрічаються із відмінним від свого набору поведінкових моделей і з новою сукупністю цінностей, у них може виникнути шок, у результаті якого вони починають вважати носіїв мови яку вивчають диваками, погано вихованими тощо”.
Мовні розходження між народами очевидні не тільки в тому, що нації розмовляють різними мовами, але й в особливих мовних звичках (українці кричать по-українські, німці – по-німецькі, а англійці – по-англійські).
Оволодіння ІМ нерозривно пов'язано з оволодінням національною культурою, що припускає не тільки засвоєння культурологічних знань (фактів культури), але й формування здатності і готовності розуміти ментальність носіїв, а так само особливості комунікативної поведінки народу цієї країни.
Основні особливості української комунікативної поведінки містять у собі: товариськість, щирість, емоційність, пріоритетність розмови по душам, нелюбов до світського спілкування, тематична розмаїтість, воля підключення до спілкування третіх осіб, домінантність, безкомпромісність у суперечці, побутова не усмішливість тощо.
Англійська комунікативна поведінка має такі особливості: небагатослівність, низький рівень гучності мови, високий рівень самоконтролю, розвиненість світського спілкування, більша роль писемного спілкування.
Говорячи про національну культуру, про комунікативну поведінку носіїв мови розрізняють вербальну й невербальну поведінку.
Яз зазначає A. Thomas, будь-яке спілкування, супроводжується різними паралінгвістичними елементами, тобто мімікою, позами, жестами. Тоді говорять руки (жести), особа (міміка), символи (обручка), сигнали (одяг й інші) і рухи тіла.
Сукупність норм і традицій спілкування, що відображають рекомендовані правила спілкування, які склалися у суспільстві в силу історичних традицій, ритуалів, соціальних ситуацій, що включають міміку, жести, пози тих хто спілкується, називається невербальною комунікативною поведінкою або невербальною мовою (німою мовою спілкування).
На думку Е. Верещагіна, невербальні мови важливі не тільки для комунікації, але насамперед для формування внутрішнього світу учнів і їх відносини до носіїв вербальної мови що вивчається, до їхньої культури, до їхнього способу життя. Також, безперечно, особливо важлива мова повсякденної поведінки.
І. Баженова вважає, що мова тіла або соматична мова (грец. soma “тіло”, “корпус”), містить у собі комунікативні рухи, психофізичні симптоми емоційного стану, некомунікативні рухи.
За своєю функцією соматична мова подібна до вербальної мови.
Комунікативні рухи містять у собі так названі кинемо, або автоматизовані рухи, які відрізняються прямим зв'язком з мовним повідомленням, вони доповнюють і замінюють мову.
Особливої уваги викладача заслуговують кинемо, що не збігаються у виконанні при співпадаючих змістах у комунікативній поведінці носіїв української і англійської мов.
На уроці англійської мови особливо на початковому (або середньому) етапі вчителем часто використовується жест, що позначає рахунок на пальцях, при цьому важливо виконувати цей жест правильно й домогтися точного його виконання учнями. При рахунку англійською мовою зігнуті пальці лівої руки, починаючи з великого пальця, розгинаються пальцями правої руки; в українських жестах, пальці, починаючи з мізинця, згинають.
На уроках ІМ можна також використати жест постукування кісточками пальців по столі, що виражає у західноєвропейських країнах традиційне вітання у викладачів, а також вираження схвалення й задоволення від блискуче прочитаної лекції.
Становить інтерес невелика група кинемо, що не збігаються в змістах при співпадаючому виконанні.
Наприклад, у англійській традиції жест “вдарити по рукам” пов'язаний із ситуаціями вітання й прощання. В українській культурі даний жест має значення – “укласти угоду”; жест “клацати пальцями” у англійській традиції пов'язаний із залученням уваги, що іноді вживається й у школі учнями з метою залучення увагу вчителя. В українській традиції значення даного жесту – вираження помилки й досади.
Вище перераховані комунікативні рухи тією чи іншою мірою можуть бути використані на уроці англійської мови.
Таким чином, невербальна поведінка комунікативно й національно обумовлена і повинна враховуватися при вивченні ІМ. Однак не всі розуміють, що мова жестів не є загальнолюдською мовою і нерідко переносить символіку жестів з однієї культури в іншу, у результаті чого комунікація не має місця або ускладнюється.
Навчаючи культурі невербального спілкування, стверджує І. Халєєва, не можна не залишити без уваги психофізіологічні симптоми емоційного стану й некомунікативні рухи, які відносяться до соматичної мови.
До емоційних симптомів відносять: зміна цвіту лиця; рухові симптоми (тремтіння рук і губ); звукові симптоми (плач, виття, втрата голосу). Вони в основному збігаються у всіх народів і спеціальної підготовки до їхньої інтерпретації не потрібно.
Некомунікативні рухи, що сигналізують про внутрішній емоційний стан мовця, зустрічаються тоді, коли мовець намагається заповнити паузи у мові або зазнає труднощів у формулюванні своєї думки.
Сюди відносяться звички, спрямовані для зняття внутрішнього напруження (кусати губи); рухи спрямовані на який-небудь предмет, що перебуває на самому мовці (крутити кільце на пальці, торкатися ґудзика); рухи спрямовані на якийсь предмет в оточенні мовця (крутити в руках ручку, олівець).