Сторінка
2
У культурі існує дві сторони: об'єктивна й суб'єктивна.
Об'єктивна культура – це всілякі інститути й артефакти культури, такі як економічна система, соціальні звичаї, політичні структури й процеси, види мистецтва й ремесла.
Суб'єктивна культура – це психологічні риси культури, що включають цінності й зразки мислення. Саме ця культура і являє собою величезні труднощі, через які ми стикаємось за кордоном з неясністю й нерозумінням. Люди намагаються судити по зразках поведінки, властивій їхній культурі, тому необхідно ставитися до цього аспекту спілкування більш уважно, вивчати його й намагатися зрозуміти й прийняти іншу культуру
У педагогічній літературі існують різні визначення поняття “компетенція”, тому що автори по-своєму розуміють та інтерпретують це поняття.
Спробуємо розглянути зміст поняття “компетенція” у світі сучасних ідей стосовного компетентнісного підходу, що розробляється у педагогіці.
Гуманітарний погляд на категорію “компетенція” полягає в тому, що нею окреслюється коло повноважень (функцій), а також знань, умінь, навичок, необхідних для виконання мети і завдань діяльності. У цьому контексті вживаються такі словосполучення, як “розширення”, “формування” та “звуження”, що свідчать про динамічність процесу її набуття чи втрати. Розширення компетенції в широкому значенні є явищем розвитку: збагачення функцій, кола обов’язків, об’єктів діяльності тощо.
Тлумачний словник визначає це поняття так:
Компетенція – (від лат. competo – добиваюсь, відповідаю, підхожу), коло повноважень, наданих законом, статусом або іншим актом конкретному органу або посадовій особі, знання, досвід в тій чи іншій сфері.
Електронна енциклопедія “Вікіпедія” дає інше визначення цього поняття: “Компетенція – це вимога до підготовки людини, яка необхідна для її якісної продуктивної діяльності у певній сфері”.
У науковому посібнику Т. Колодько можна знайти інше визначення цього поняття, яке інтерпретується таким чином: “Компетенція – це коло питань, в яких особа добре проінформована; коло повноважень, вправ”.
“Під назвою мова ми уявляємо культуру”, – наголошує А. Леонтьєв. Отже, мова і культура є рівноправними, взаємообумовленими, взаємовпливовими об'єктами навчання.
Згідно нової програми з іноземних мов для загальноосвітніх шкіл (2001) головною метою навчання іноземній мови (ІМ) є формування іншомовної комунікативної компетенції (ІКК), яку розуміють як здатність до міжкультурного іншомовного спілкування.
ІКК складається з основних компонентів:
1) мовна компетенція – фонетична, граматична, лексична, орфографічна;
2) мовленнєва компетенція – в аудіюванні, говорінні, читанні та письмі;
3) соціокультурна компетенція (СКК).
Соціокультурна компетенція є складовою частиною комунікативної компетенції, формування якої визначається у державному стандарті “Іноземні мови” як основна мета навчання іноземним мовам у середній школі.
На необхідність залучення до культури народу, мова якого вивчається, вказував у свій час відомий американський методист Р. Ладо.
Сьогодні цілий ряд вітчизняних і зарубіжних дослідників вивчають різні аспекти СКК (Н.Бориско, Є.Верещагін, В.Костомаров, Л. Голованчук, Ю. Пассов, В. Сафонова, О. Селіванова, О. Тарнопільський, Г. Томахін, В. Топалова; L. Damen, D. Killick, С. Kramsch, J. Munbay, R. Spack, P. Steavens).
Соціокультурна компетенція передбачає “знайомство тих, хто навчається, з національно-культурною специфікою мовленнєвої поведінки і здатністю користуватися елементами соціокультурного контексту, релевантними для породження і сприйняття мовлення з точки зору носіїв мови. Ці елементи – звичаї, правила, норми, соціальні умовності, ритуали, соціальні стереотипи, країнознавчі знання та ін.” – підкреслює Є. Азимов.
Соціокультурна компетенція, як зазначає П. Сисоєв, дозволяє тим хто нею говорить почувати себе практично на рівні з носіями мови (відносно культури), що є кроком до адекватного володіння іноземною мовою (тобто здатністю оперувати вивченою мовою у повсякденних ситуаціях на рівні, максимально наближеному до рівня носіїв мови).
Соціокультурна компетенція може бути досягнута у результаті соціокультурної освіти на уроці іноземної мови, а також за рахунок інших дисциплін. Додаткові джерела соціокультурної інформації такі, як література, ЗМІ, Інтернет, фільми, можуть служити істотним доповненням.
Не менш важливу роль у формуванні уявлень про культуру країни, мова якої вивчається, відіграють фактори рідного соціокультурного середовища, які необхідно враховувати при розробці моделей спільного вивчення мови й культури.
Під соціокультурною компетенцією розуміють не просто володіння інформацією про безпосередній зв'язок мовного й соціокультурного середовища, або про взаємозв'язок розвитку мови й суспільства.
Під соціокультурною освітою Л. Савєльєва розуміє новий аспект у навчанні шкільних предметів, він пов'язаний з необхідністю формування соціокультурної компетенції. На думку автора соціокультурна компетенція припускає:
· усвідомлення того, що мова не тільки засіб пізнання й засіб спілкування, але й форма соціальної пам'яті, “культурний код нації”, розвинене вміння зіставляти факти мови й факти дійсності;
· уміння бачити культурний фон, що стоїть за кожною мовною одиницею;
· знання культури, історії, традицій, звичаїв свого народу;
· уміння виявити регіонально значимі лексеми й розуміти їх роль у тексті.
Особливе значення при такому підході дослідниця надає використанню краєзнавчого й лінгвокраїнознавчому матеріалу у процесі викладання рідної мови.
Саме це виховує в учнів дбайливе, любовне й поважне ставлення до рідної мови, а значить – любов до Батьківщини й прагнення гідно служити їй. Адже саме знання її мови, історії, культури, природних умов, звичаїв і сподівань народу дадуть можливість учителю сформувати в учнів національну самосвідомість, почуття гідності й соціальної справедливості.
Що до змісту поняття СКК, треба зробити наголос на знайомстві учнів з “національно культурною специфікою мовленнєвої поведінки”. Цей момент є надзвичайно важливим, а незнання загальноприйнятих у певній мовній громаді комунікативних моделей поведінки (КМП) та неволодіння ними є причиною культурного шоку та непорозумінь у спілкуванні з носіями відповідної ІМ навіть у людей, які вільно володіють нею.
Існує міцний зв'язок між компонентами тріади: мова – культура комунікація. Мовний бар'єр не є єдиною перешкодою, з якою доводиться зіштовхуватись у процесі комунікації представникам різних культур. За мовним бар'єром стоїть культурний бар'єр, що також ускладнює ефективну комунікацію.
І саме викладач іноземної мови у першу чергу повинен взяти на себе функцію посередника у передачі учням мову адекватних, не стереотипних відомостей про іншомовну культуру.
Незважаючи на те, що вивчення мов і культур теоретично обґрунтовано провідними методистами країни (І. Бим, Б. Лапидус, Р. Миньяр-Белоручев, Г. Рогова й ін), спроби представити соціокультурний компонент у змісті навчання зводиться головним чином до мовних формул і національної специфіки пропонованих матеріалів. В окремих дослідженнях соціокультурний компонент передбачається у якості самостійного (ізольованого) елемента змісту навчання (О. Осиянова), що суперечить інтегративній сутності самого соціокультурного компонента. Оскільки мова соціальна і єдиним джерелом, з якого може бути почерпнутий зміст навчання є культура, соціокультурна компетенція повинна пронизувати зміст навчання іноземній мові й, будучи присутньою у всіх його складових, забезпечувати їх нерозривний зв'язок.