Сторінка
2
У радянській психології першим питання про необхідність історичного дослідження для побудови повноцінної теорії гри порушив Є. Аркін. Він говорив, що тільки на фактичному матеріалі, почерпнутому з минулого й зіставленому із сьогоденням, може бути побудована правильна наукова теорія гри й іграшки, і тільки з такої теорії може виходити плідна, стійка педагогічна практика. Історія дитячої гри й дитячої іграшки, як зазначав Є. Аркін, повинна служити фундаментом для побудови їхніх теорій.
У своєму дослідженні Є. Аркін майже не торкається питання історичного виникнення гри, зокрема рольової, а зупиняється здебільшого на іграшках і їх історії. Зіставляючи іграшки, знайдені під час археологічних розкопок, із сучасними іграшками, Є. Аркін зазначає; шо у зібраних археологами колекціях, що зберігаються в музеях, не виявилося жодної, що не мала б свого двійника в сучасній дитячій. Не обмежуючись порівнянням із археологічною іграшкою. Є. Аркін досліджує й дитячі іграшки народів, шо стоять на нижчих рівнях розвитку, і доходить аналогічних висновків. Справді, той факт, що, незважаючи на різнорідність джерел, з яких ми черпали свій матеріал, картина при зміні форм і розходжень деталей зберігає єдність: навіть у народів, віддалених один від одного величезними просторами, іграшка залишається все тією ж нев’янучою,вічно юною, і її зміст, її функції залишаються тими самими у ескімосів і полінезійців, у кафрів та індіанців, у бушменів і бороро. Цей факт свідчить про разючу стійкість іграшки і, значить,тієї потреби, що вона задовольняє, і тих сил, які її створюють.
У дитячих похованнях античної епохи знайдено ляльки, фігурки тварин, які у Давній Греції та Давньому Римі виробляли зі слонової кістки, бурштину, теракоти, а для дітей рабовласників - зі срібла та мармуру. Багато сучасних іграшок прийшли до нас з давніх часів, деякі мають авторів.
Положення Є. Аркіна про незмінність іграшки в ході історичного розвитку суспільства логічно приводить нас, що іграшка відповідає певним незмінним природним особливостям дитини й не перебуває ні в якому зв’язку з життям суспільства й життям дитини в суспільстві. Це абсолютно суперечить положенню Г. Плеханова, згідно з яким гра за своїм змістом схожа з працею дорослих. Зовсім природно, що й іграшка не може бути нічим іншим, як відтворенням у тій чи інший спрощеній, узагальненій і схематизованій формі предметів з життя й діяльності суспільства, пристосованих до особливостей дітей того чи іншого віку.
У процесі дослідження історії розвитку гри використовують поняття споконвічних та археологічних іграшок. Такі поняття визначаються як синонімічні, наприклад: знахідка археологічних іграшок доводить споконвічність самої дитячої гри.
Дослідження історичної зміни іграшок є досить складним завданням: по-перше, археологічна іграшка нічого не говорить дослідникові про її вживання дитиною; по-друге, у цей час деякі іграшки, навіть у народів, що стоять на найнижчих рівнях суспільного розвитку, втратили безпосередній зв'язок зі знаряддями праці й предметами побуту, втратили свою первісну функцію .
Також ми звертаємо увагу на цінність народної іграшки. Вона завжди має пізнавальну цінність для дитини, відображає явища реального світу в доступних його формах. Іграшка не лише несе інформацію, а й є естетичною, втілює оригінальну ідею. Використання її у дитячому садку, сім’ї збагачує, урізноманітнює ігрову діяльність дітей, розширює сферу пізнання світу і свого народу, розвиває традиційні для національної, господарської, побутової культури навички. Дитина сприймає народну іграшку і як витвір мистецтва, що сприяє її духовному збагаченню. Отже, народна іграшка дає дитині те, чого не може дати сучасна іграшка. Існуючи поряд, вони доповнюють одна одну.
Іграшка - досить крихка річ, її життя коротке, тож час виникнення іграшок визначити дуже важко. Цілком очевидно, що перші іграшки співвідносилися зі знаряддями праці і були пристосовані до сил дитини. Іграшка відображала характерні риси людської праці, любов до природи, знання її, відтворювала особливості та повадки тварин, птахів. Найталановитіщі умільці почали робити іграшки не лише для своїх дітей, а й для збуту. Поступово виник іграшковий промисел.
У своєрідній формі іграшка розповідає про виробничо-господарську та святково-обрядову діяльність населення того краю, де дитина живе. Сучасна дитина, спілкуючись із народною іграшкою, сприймаючи її зором і слухом, на смак (іграшки з сиру, фігурне обрядове печиво), непомітно долучається до культури. Археологічні знахідки дають підстави твердити, що найдавніше ремісниче виготовлення дитячик іграшок як виду творчої діяльності було поширене ще за дві тисячі років до нової ери у стародавньому Єгипті.
В Україні у XVII ст. популярним був вертеп, персонажі якого (Запорожець, Циган, Дяк, Баба, Шинкар та ін.) відтворювали релігійні, казкові, побутові сюжети. У радянські часи він був заборонений, а з набуттям Україною незалежності почав відроджуватися.
Від українських іграшок XIV - XVIII ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок - «пань», розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою. Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті.
Якщо говорити про ігрові методики, то Батьківщиною ігрових методик є СРСР. Вони вперше були розроблені та застосовані в 1932 році й відразу одержали визнання і бурхливий розвиток. Метод був підхоплений промисловими підприємствами. Різного роду ігри застосовувалися для апробації проектів диспетчерської системи й одночасно з метою підготовки фахівців до роботи при проектованій перебудові керування. Але в більшому ступені використовували ігри, що одержали назву «ділові». Зараз використовують різні назви ігрового моделювання: імітаційні, рольові, ОДІ тощо. Але це всього лише типи ділової гри, що розрізняються за метою, формами, процедурам, але зберігають основну специфіку і суть.
Дослідники, які опікуються проблемами навчально-виховного процесу, останнім часом все частіше звертаються до можливостей використання ігрової діяльності. Зокрема, Н.Слюсаренко переконує, що дидактичні ігри треба використовувати не тільки на окремих уроках або тільки в позаурочний час, а й в усій системі роботи з дітьми. Вона зазначає, що це допомагає забезпечити цілеспрямовану заміну діяльності учнів, підтримати інтерес до засвоєння навчального матеріалу, загальмувати в тому, виробити позитивне ставлення до навчання.
Гра як метод навчання. Значення педагогічної гри
Значення гри неможливо вичерпати й оцінити розважально-реактивними можливостями. У тому і є її феномен, що, будучи розвагою, відпочинком, вона здатна перерости в навчання, у творчість, у терапію, у модель типу людських відносин і проявів у праці.