Сторінка
3

Методи опрацювання художнього стилю в 5-му класі

У художньому стилі повною мірою представлені тропи та стилістичні фігури: метафора, метонімія, синекдоха, порівняння, епітет, параномазія, гіпербола, персоніфікація, алітерація, асонанс, еліпс та ін.

Метафора (від гр.metaphora – переміщення, віддалення, перенесення) – вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні. У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними – тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожість і подібність між різними індивідами, класами об’єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього носія чи функції на характеризовану особу або предмет.

Метонімія (від гр.metonymia – перейменування) – це троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті суміжності їх значень: золото на вухах (замість: золоті сережки чи сережки із золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби із кришталю), столове срібло (прибори із срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка) та ін.

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець», є стильовою рисою живої розмовної мови. Як компресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично-експресивна і не виходить за межі стильових норм. В свою чергу, писемна мова послуговується метонімією значно рідше.

Синекдоха (гр. synekdoche – переймання) – це різновид метонімії, стилістичний зворот, у якому ціле подається через назву його частини, загальне через часткове вираження: влаштувався на роботу, може якусь копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; тощо.

Стилістичні фігури – звороти та ситнатксичні конструкції, які на відміну від тропів, не додають нового змісту, а посилюють естетичний вплив мови: повтор (анафора і епіфора), асиндетон, полісиндетон, антитеза, градація, еліпсис, риторичне запитання, риторичне звертання та ін.

Анафора (грец. αναφορα – виділення) – єдинопочаток; одна із стилістичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

Епіфора (грец. epiphorá – перенесення, повторення) – стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (в романі у віршах), фраз – у прозі чи драмі.

Асиндетон, безсполучниковість (грец. άσύνδετον – незв'язане) – це стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й частини фраз. Наприклад: «Ліс, вогонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла» (Іван Нечуй-Левицький).

Безсполучниковість посилює виразність мовлення, акцентує в ньому динамічний аспект, служить для виділення окремих слів: Пружнаста віхола – прудка підпора крилам. Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка… Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

Інверсія (лат. inversio – перевертання, переставляння) – одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову: «Умовляють серця перебої» (В. Еллан) – тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля акцентного підкреслення слова «серця». Інверсія вживається переважно в ліриці. Деякі поети виявляють посилену схильність до інверсованих сполучень, що певною мірою визначають їхній мовний стиль:

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;

спомин – роса весняна, щастя забутого сон (Б.-І. Антонич).

Градація (лат. gradatio – поступове підвищення, посилення) – стилістична фігура, котра полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової значимості. Градація розрізняється за просторово-часовими (переважно у прозі), інтонаційно-емоційними (поезія) та психологічними (драма) ознаками. Виразність градації посилюється поєднанням її з анафорою (Юлій Цезар: «Прийшов, побачив, переміг»).

Отже, художній стиль займає особливе місце в системі стилів. Він активно розвиває всі стилістичні засоби національної мови, якими потім послуговуються інші стилі. Тільки художній стиль має багату систему стилістичних колоритів – офіційного, інтимного, дружнього, жартівливого тощо. Художній стиль охоплює широку сферу використання: література, освіта, культура, творча діяльність тощо. В його текстах можуть використовуватися всі функціональні типи мовлення (опис, розповідь, міркування) і всі можливі їх комбінації, всі семантико-граматичні типи речень, різна ритмомелодика висловлювань та текстів.

Жанрове розмаїття художнього стилю

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті. Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний, крім інформаційної функції, виконувати найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Жанрово-стильове розшарування художнього стилю настільки широке, різноманітне і суттєве, що в науці іноді говорять не про один художній стиль, а про художні (белетристичні) стилі.

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Однак ми в своїй роботі обмежимось лише епічними жанрами, адже найчастіше на уроках української мови у 5–7 класах, під час вивчення стилістики, учні опрацьовують здебільшого епічні жанри такі як: загадка, скоромовка, поезія, казка, легенда, оповідання, літературний портрет, пейзаж тощо.

Загадка – це художнє алегоричне зображення якоїсь істоти, предмета або явища шляхом несподіваного зближення її з іншою істотою, предметом або явищем. Хитромудре запитання зазвичай має просту відгадку. Народність жанру підкреслює побутова тематика багатьох загадок, етнічність – часта прив'язка до побуту і реалій життя конкретного етносу до особливостей його ментального, матеріального і духовного розвитку, специфіки образного мислення тощо. У шкільному курсі української мови учні ознайомлюються з цим жанром ще з перших класів. Під час вивчення художнього стилю у 5 – 7 ому класах під час вивчення стилістики вчителі-словесники часто ставлять творче завдання перед своїми учнями, яке передбачає складання різноманітних загадок.