Сторінка
2
Диференційними ознаками функціонального стилю мови виступають не тільки слова, лексика, ними можуть бути й синтаксичні конструкції, вимова, інтонація, а іноді навіть морфологічні категорії та засоби словотвору. Проте серед усіх стилістично значущих мовних одиниць найважливіше місце належить саме словам, синтаксичним одиницям.
Офіційно-діловий стиль, у якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових і наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів та висловів. Це мова законів, указів, розпорядження, діловодства та листування.
Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке застосування термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна емоційно-експресивна лексика.
Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з образністю та емоційністю. Завдання публіцистики полягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дійсності, а й давати їм оцінку, формувати громадську думку. Тут широко використовується суспільно-політична лексика, залучаються емоційно-оцінні засоби інших стилів.
У художньому стилі, тобто у стилі художньої літератури, найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у прямому й переносному значенні, використання всіх засобів виразності – лексичних, синтаксичних, фразеологічних, широкий вияв авторської індивідуальності.
Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, задовольняє потреби безпосереднього спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто мовних засобів, складниками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використовується як діалогічне чи полілогічне мовлення в художніх творах.
Лексика української мови неоднорідна, різнозначеннєва. Вона поділяється на велику кількість семантичних (частково й граматичних) груп слів, за кожною з яких закріпились певні неповторно індивідуальні функції. Тому цілком вмотивовано розглядати стилістику кожної окремої групи лексики:
стилістику загальновживаної лексики, яка використовується в усіх стилях мови;
стилістику лексики, яка функціонально обмежена, неоднакова за активністю використання;
стилістику іншомовних лексем;
стилістику лексико-семантичних груп слів – полісемічних, омонімів, паронімів, синонімів, антонімів;
теорію і практику використання тропів, тобто слів і сполучень слів, ужитих образно, переносно – метафор, метонімій, синекдох, епітетів;
стилістику архаїзмів, історизмів, неологізмів.
Об’єктом лексичної стилістики є слова в усіх виявах властивої їм семантики. Слова вживаються за різних умов і з неоднаковою метою, розгалуженою і неоднозначною стилістичною функцією.
Лексика сучасної української літературної мови – один з найважливіших об’єктів стилістики. Теоретичне осмислення й практичне використання слів з властивою їм стилістичною функцією забезпечує високий рівень мовленнєвої культури кожного мовця.
В українській мові понад 140 тисяч лексичних одиниць. Кожне слово має свою неповторну стилістику, мовленнєве буття, функціонування. У лексиці української мови найбільше відображається національно-самобутній характер українського народу, його минуле, сучасний стан і перспективи подальшого розвитку. У ній по-особливому виявляється не тільки логічне, а й образне світосприймання українців, їхнє мислення, почуттєвість.
Лексика української мови, становлячи особливу структурну частину мовної системи, перебуває у безпосередніх зв’язках з усіма іншими мовними системами – фонетичною, фразеологічною, граматичною. Сам по собі лексичний склад мови існувати не може. Він стає мовним фактом лише тоді, коли втілюється у звуках чи літерах. Вони матеріальні, тому тільки з них формуються слова і синтаксичні конструкції, які завжди виконують певну стилістичну функцію.
Про сучасний стан української лексики, про використання певних її шарів свідчать, зокрема, такі статистичні дані: у сучасній українській мові пояснюється семантика майже 134 тисяч слів (словникових статей), 18181 слово з-поміж них – це слова обмеженого й особливого використання: вульгарних слів – 47, діалектних – 2623, застарілих – 2067, значеннєво зневажливих – 317, іронічних – 44, народнопоетичних – 98, поетичних – 218, розмовних – 9656, фольклорних – 12, рідковживаних – 3095, фамільярних – 4
Таке розшарування української лексики засвідчує її стилістичну різнобарвність, водночас і функціональні можливості, які комунікативно реалізуються в реченні з одного слова чи в багатослівних реченнях. Самі ж власне граматичні характеристики речення з погляду суто стилістичного не мають принципово важливого значення: немає речень стилістично більш чи менш спроможних, як і немає слів більш чи менш стилістично вагомих. Кожне слово стилістично неповторне, через що зовсім адекватно не може бути замінене ніяким іншим словом.
Співвідношення активної і пасивної лексики неоднакове, особливо в розмовно-побутовому, художньому і публіцистичному стилях мови. Вона постійно змінюється як стилістично, так і семантично: слова набувають нових оцінно-емоційних значень, оновлюваних відтінків. Такою є сама сутність і логіка життя, в якому завжди і скрізь нове співіснує з уже наявним, більш чи менш звичним, нерідко й архаїчним, віджилим, функціонально пасивним; нове зазвичай стверджується, долаючи старе. В цьому чи не найбільше виявляється прогрес мови, який завжди відображає не тільки позитивне, а й негативне в житті народу – творця і носія мови.
Кожне слово з його початковим значенням (також і з його пізнішим значенням) завжди мало свого індивідуального творця, хтось першим витворив і висловив слово з чітко визначеною семантикою. Не завжди можна з упевненістю сказати, хто саме це зробив. Отже, творення окремого слова – це завжди наслідок певного мовленнєво-індивідуального зусилля.
Спершу індивідуальну, а згодом і масову має витвір і кожної окремої стилістичної функції слова, яка, звісно, як і семантика слова, через свою нематеріальність може сприйматися не сама по собі, а тільки на основі тієї своєрідної матерії, якою є фонетичний склад мови, його фонеми, звуки.
Стилістичні можливості мови практично неосяжні, незліченні. Кожен з мовців тільки в найсуттєвіших виявах і ознаках опановує стилістичні можливості мови, її різнотипні одиниці, особливо слова, які сприймаються окремо чи в мовленнєвому контексті.
Стилістичне значення (функція) слова в усіх актах комунікації нашаровується на його лексичне значення, доповнює його певним значеннєво-емоційним відтінком, забарвленням.
У мові наявні групи слів якнайширшого і обмеженого використання. За стилістичною сутністю прийнято виокремлювати лексику загальновживану, загальнозрозумілу, котра доповнюється, розгортається іншими шарами лексики, які відрізняються стильовими ознаками(лексика розмовно-побутова, офіційно-ділова, художня та інші), професійною зорієнтованістю, належністю чи неналежністю до літературної мови, стилістично обмежену лексику.