Сторінка
2

Соціальна підтримка дітей та молоді з обмеженою дієздатністю

На думку російської дослідниці Н. Назарової, діти з обмеженими можливостями – це “діти, які мають функціональні обмеження в результаті захворювання, відхилень чи недоліків розвитку, стану здоров’я, зовнішності, внаслідок непристосованості зовнішнього (оточуючого) середовища до їх особливих потреб, через негативні стереотипи, забобони по відношенню суспільства до інвалідів загалом”.

Цілком слушною є думка науковців, які вважають, що діти з обмеженими можливостями здоров’я – це “діти, у яких порушення у розвитку дають їм можливість мати бінефіцітарний статус, тобто дозволяють користуватися соціальними пільгами і допомогою”.

Заслуговує особливої уваги дисертаційне дослідження Н. Мирошніченко, в якому зазначено, що поняття “людина з функціональними обмеженнями” варто розуміти як таке, що “засвідчує повну або часткову втрату конкретною людиною здатності чи можливості самообслуговування, самостійного пересування, спілкування, орієнтації, контролювання своєї поведінки, виконувати ті чи інші функції порівняно зі здоровими людьми внаслідок захворювання, травми або вроджених вад”.

У міжнародній термінології загальновживаним є поняття “діти з особливими потребами” (children with special needs). Українські дослідники М. Сварник, М. Ніколаєв під “особливими потребами” розуміють три речі. З одного боку – це необхідність часом надзвичайно специфічних методів обстеження, навчання та комунікації (special education – спеціальної освіти або дефектології), реабілітації і працетерапії (physical & occupational therapy), особливого ставлення під час навчання. По-друге, потрібні також спеціальні пристосування – допоміжні пристрої для ходьби, інвалідні візки, слухові апарати тощо, аж до складної комп’ютерної та медичної техніки, а також підвищені вимоги до безбар’єрної структури та адаптації середовища. По-третє, мається незахищеність цих дітей у соціальному плані. Частіше, ніж інші, такі діти опиняються під загрозою сирітства або відмови батьків, відмови шкіл від їхнього навчання, відмови професійної освіти, відмови прийому на роботу, зрештою, виключення з суспільства в цілому.

В українському дефектологічному словнику термін діти з особливими потребами ототожнено з терміном аномальні діти. У ньому і представлено таке визначення цього поняття (від грец. anomalos – неправильний) – діти, які мають суттєві відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку, зумовлені вродженими та набутими дефектами, і потребують спеціальних умов навчання й виховання. Залежно від виду аномалії дітей поділяють на такі категорії: з вадами слуху (глухі, слабочуючі, оглухлі); зору (сліпі, слабозорі, осліплі); інтелекту (розумово відсталі, із затримкою психічного розвитку); діти з мовленнєвими вадами; з порушеннями опорно-рухового апарату; зі складною структурою порушень (розумово відсталі сліпі та слабозорі, розумово відсталі глухі та слабочуючі, глухі та слабозорі, сліпоглухонімі тощо).

У словнику із соціальної педагогіки (автор Л. Мардахаєв) зазначено, що людина з особливими потребами (обмеженими можливостями) характеризується як така, що має фізичні, біологічні чи психічні недоліки, які суттєво впливають на її індивідуальний розвиток, виховання, формування як особистості. Така людина є інвалідом.

Більш широке визначення поняття “дитина з особливими потребами” подано у дисертаційному дослідженні Т. Соловйової. За твердженням автора “це дитина, що має освітні, комунікативні, медичні, психологічні, побутові, соціальні потреби (спеціальне обладнання, пристрої, програми навчання, психологічна підтримка тощо), пов’язані зі стійким розладом здоров’я, які відрізняються від потреб більшості її однолітків і які мають враховуватись при взаємодії з такою дитиною”.

На думку інших дослідників, діти з особливими освітніми потребами – це діти, які потребують спеціальної корекційної підтримки і специфічних методів навчання, які можуть бути створені в умовах як загальноосвітнього дошкільного закладу, так і в дошкільному освітньому закладі компенсуючого виду.

Зарубіжні дослідники по-різному виявляють кількість категорій особливих потреб. У Данії, наприклад, виділяють один або два типи особливих потреб. У Польщі – понад 10 категорій учнів з особливими потребами. У Пакистані визначають чотири групи дітей з відхиленнями від норми. В основному, кількість типів особливих потреб нараховує від 6 до 10. У Ліхтенштейні ж зовсім не виділяють категорії учнів з особливими потребами, а розрізняють тільки вид соціальної підтримки тим чи іншим групам учнів. Розходження пов’язані з адміністративними, фінансовими й законодавчими причинами. Зокрема, в останній час науковці ставлять питання про необхідність заміни медичного підходу до визначення категорії особливих потреб педагогічним. Тобто, висловлюють думку про необхідність вивчення проблеми, як та чи інша форма відхилень у розвитку особистості впливає на процес навчання.

Відомий український вчений у галузі дефектології В. Бондар, зауважує, що терміни “діти зі спеціальними потребами”, “діти з особливими потребами” не повною мірою розкривають специфічні особливості психофізичного розвитку дітей, адже особливі потреби є і в обдарованих, і у дітей з труднощами у навчанні, поведінці, тобто у тих дітей, які потребують індивідуального підходу, а не ізоляції. Тому термін “діти з особливими потребами” не можна вважати синонімічним щодо дитини-інваліда оскільки він за своєю сутністю може стосуватися й інших груп дітей.

Класифікація основних порушень розвитку у дітей

В. Лапшин, Б. Пузанов класифiкують дітей з вадами фізичного і розумового розвитку в залежностi вiд основного дефекту та видiляють такi категорiї: дiти з порушенням слуху (глухi, слабочуючi, дiти, якi пiзнооглухли); дiти з порушенням зору (слiпi, слабозорi); дiти з тяжкими порушеннями мови (логопати); дiти з порушенням iнтелектуального розвитку (розумово вiдсталi, дiти iз затримкою психiчного розвитку); дiти з комплексними порушеннями психофiзичного розвитку (слiпоглухонiмi, слiпi розумово вiдсталi, глухi розумово вiдсталi та iн.); дiти з порушеннями опорно-рухового апарату.

Вітчизняні науковці Т. Ілляшенко, Н. Стадненко вважають, що до категорії дітей, які мають певні відхилення у своєму психічному чи фізичному розвитку належать діти з порушеннями розвитку слухового (глухі, слабочуючі, пізньооглухлі) і зорового аналізатора (сліпі, слабозорі) або того й іншого разом (сліпоглухі). До цієї категорії належать також діти з розладами мовлення, з порушенням опорно-рухового апарату, а також з деякими соматичними захворюваннями, що накладають відбиток на формування особистості дитини і потребують тривалого лікування. Досить численну групу аномальних дітей становлять ті, що мають порушення інтелектуального розвитку: розумово-відсталі та діти із затримкою психічного розвитку.

Дослідник В. Астапов за основу своєї класифікації бере порушення аналізаторів, нервової системи та опорно-рухового апарату. Згідно з цим він виокремлює дітей: з вираженими і стійкими порушеннями слухової функції (глухі, слабочуючі, пізньооглухлі), з глибокими порушеннями зору (сліпі, слабозорі), з порушеннями інтелектуального розвитку на основі органічного ураження центральної нервової системи (розумово-відсталі); з тяжкими мовними порушеннями (діти-логопати); з комплексними порушеннями психофізичного розвитку (сліпоглухонімі, сліпі розумово відсталі, глухі розумово відсталі та ін.); з порушеннями опорно-рухового апарату; з вираженими психопатичними формами поведінки.