Сторінка
3

Типологія просвітницького героя (на матеріалі прози М.Чернишевського і Марка Вовчка)

Як героїчний характер, що переслідує велику мету і завдяки якому „розквітає життя всіх”, Рахметов уособлював поезію революційного подвигу: „це цвіт кращих людей, це рушії рушіїв, це сіль землі”. Це надає образові романтичної піднесеності в рецепції Чернишевського, який підкреслював самобутність такого типу героя і його принципів політичного діяча, що вирізнявся відповідальністю за інших людей.

Втім треба наголосити на переосмисленні образу Рахметова сучасними критиками: «Давно вже рахметівський ригоризм і його спання на цвяхах будять не захоплення, а інші почуття, пов’язані з пам’ятними закликами до мазохістської романтики самокатування в ім’я „вищої цілі” [8]. Подібною рисою вирізнявся і герой повісті І.Франка Євгеній Рафалович („Перехресні стежки”), який „стає людиною боротьби з характерною для цього типу самозреченістю, чимось схожою на аскетизм” [12, 14]. Отже, Чернишевський відтворив образ професійного революціонера-організатора боротьби, передав його уявлення про соціально-ідеологічні, моральні норми суспільства, простежив шляхи і умови формування „нової людини” середини ХІХ століття, відповів на питання сучасності „що робити?”

У кінці твору „Що робити?” Чернишевський знайомить з „дамою в траурі”, що змінює креп на святковий одяг через перемогу, дата якої називається – 1865 рік. Письменник передає атмосферу загальної радості, хоча і розповідає про революцію та соціалістичний ідеал недомовками, натяками. Зустріч з цією жінкою трагічної долі означає для „звичайних” людей початок нового життя, сповненого і радості, і тривоги, і суму.

Віра Павлівна наголошує на відносних відмінностях між Рахметовим як „особливою людиною” і „звичайними” порядними людьми, які подані автором в динаміці, а їхній світогляд – у розвитку. Чернишевський представляє одну з форм служіння революціонерів загальному благу: для Олександра Кірсанова – це схильність до наукової діяльності, для Дмитра Лопухова – до суспільно-просвітницької. Саме ці герої „є зачатком двох близьких, але зовсім не тотожних типів, що визначилися остаточно в наступні роки російського життя: це тип революціонера-просвітника, безпосереднього учасника визвольної боротьби, - як визначає Г.Тамарченко, – і тип передового вченого-матеріаліста” [CAPut!',32]. Водночас письменник звертає увагу на подібне в їх характерах: сила розуму, твердість характеру, благородство спонуки. Лопухов систематично займається політико-просвітницькою працею серед студентської молоді. Він пише Вірі Павлівні: „Розмова мала практичну, корисну ціль – сприяння розвитку розумного життя, благородства і енергії в моїх молодих друзях. Це була праця . Тут я шукав користі, а не заспокоєння” [23, 11, 234]. Важливою вважав герой і свою працю в заводській конторі, яка „дає вплив на народ цілого заводу” [23, 11, 193]. Втім, Лопухов і Кірсанов постають перед читачем уже сформованими особистостями. До речі, Чернишевський дав Кірсанову прізвище персонажа роману „Батьки і діти” Тургенєва.

Треба відзначити авторську еволюцію в зображенні образу революціонера: якщо в „Що робити?” можна говорити про романтизацію Рахметова, його „аскетизм”, „титанічність”, „винятковість”, то в останньому романі «Пролог» (1867-1870) журналіст і політичний діяч Волгін зображується з певною долею критики, іронії, підкреслюються риси „звичайної” людини, „пересічної”; якщо Рахметов – конспіратор, що уникає відкритих сутичок із своїми ідеологічними противниками, то Волгін, діючи в легальних умовах, налаштований на відкриту боротьбу з ідейними ворогами; якщо Рахметов їздив за кордон з метою „достатньо узнати поняття, звичаї, образ життя, побутові установи, ступінь добробуту всіх головних частин населення” [23, 11, 209], то Волгін говорить про вплив на Росію західноєвропейського революційного руху (Чернишевський переконаний, що Європа „так чи інакше . підтягне нас вперед до себе” [23, 12, 224]). Це пояснюється насамперед різними умовами і обставинами життя. Як голова радикальної партії Волгін намагається попередити офіцера Соколовського про хибність реформістського шляху поліпшення життя і націлити його зусилля на підготовку повстання. М.Пруцков зазначає, що створення «Прологу» ставить питання про подальший розвиток просвітницької позиції Чернишевського [16,115]. Причому, в даному творі письменник також намагається подолати просвітницьку обмеженість підходу до проблеми "людина та історія" через поглиблення художнього історизму.

Між появою цих двох романів письменник створює повість "Алфєр’єв" (1863), де головний герой належить до типу "нових людей", охарактеризованих у "Що робити?", зокрема до „рахметівського” типу, але головний конфлікт розгортається між двома поколіннями "нових людей", які подібні моральні принципи по-різному втілюють у життя, в той час як у "Що робити?" "нові люди" протистояли, на твердження Ю.Руденка, "як монолітна група в системі образів і як особливе суспільне середовище в структурі авторських оцінок – всьому "допотопному" укладу сучасного життя" [15, 195].

У руслі визвольних традицій Чернишевського і зв’язків з просвітництвом працювала і українська письменниця Марко Вовчок, що створила образи „нових героїв” часу в російських романах, зокрема в „Живій душі” (1868), де окремий розділ називається „Нова людина”. Це різночинець, мислитель, людина дії, просвітник, трудівник Загайний, що втілює риси зрілого борця-революціонера, характер діяльності якого (часті від’їзди, репресії, тюрма), як і у героїв Чернишевського, повністю не розкритий за цензурних утисків. Алегоричними засобами Марко Вовчок передає думку Загайного про невідворотність революційних дій. І хоча його організація викрита, він позбавляється підтримки однодумців, друзів, зберігаючи впевненість у необхідності застосування сили для зміни суспільного устрою, оптимізм щодо майбутнього. Спостерігається деяка ідеалізація героя, що дбав про покращення долі народу.

Зовнішність, характер, поведінка героя розкриваються через протиставлення „розвинутим” людям – дворянським лібералам типа Романа Аркадійовича Квача або Бурнашова, що зрадили демократичні ідеали в часи боротьби з кріпацтвом і його залишками пристосовництвом і вичікувальною позицією. У ліберальному салоні Рославлєвих Загайний відчуває себе чужою людиною, виступаючи антиподом „людей фрази”. Впевненість у собі, у правоті обраних ідеалів вирізняє цього діяча. Діалоги з Квачем розкривають сутність життєвих принципів Загайного, його просвітницької праці – створення шкіл і артілей. Марко Вовчок наслідує характерну для просвітницької літератури єдність твердження і заперечення.