Сторінка
1

Ґендерні моделі в історичному романі М.Вінграновського “Северин Наливайко”

90-ті роки ХХ століття в художній літературі ознаменувалися появою оригінального історичного роману М.Вінграновського “Северин Наливайко”, події якого імпліцитно спрямовані на сучасність, а в паралелях минулого і сьогодення простежуються універсальні константні ознаки української душі, вдачі, темпераменту, загалом – українського буття. Перетоплюючи факти в горнилі свого світовідчуття й утворюючи сильносуґестивні образи, М.Вінграновський зміг довести історичну подію до максимального самовиявлення. Для правдивішого та емоційнішого відтворення минулого письменник особливу увагу приділив чоловічо- жіночим стосункам, що в художній тканині роману, виокремлюючись у певні ґендерні моделі (схеми чоловічо-жіночих стосунків), репрезентують ґендерну ситуацію, яка склалася на Україні в кінці XVI століття.

Зауважимо, що, характеризуючи жіночі образи як репрезентанти ґендерних моделей, будемо оперувати поняттям мовчання як домінантного екзистенційного стану жінки в патріархальному суспільстві. Виходячи за межі звичної дефініції, така неартикульованість у художньому просторі роману стосовно кожного жіночого образу набуватиме додаткових конотацій.

Акцентуація уваги письменника на повстанській діяльності Северина Наливайка зумовила розташування розробленої М.Вінграновським інтимної сюжетної лінії десь на марґінесі оповіді. Однак така композиційна особливість не завадила письменнику максимально репрезентувати тему кохання, завдяки якій найповніше розкривається духовний потенціал персонажів. Так, Наливайко, становлячи собою взірець маскулінності (обрали гетьманом) під час походів і батальних сцен, не приховує від товариства своїх ніжних і щирих почуттів до Галі, які захоплюють його настільки сильно, що на деякий час роблять фізично слабким (“ .з намету, розкинувши важкі руки, з відкритим, задихаючись, ротом вискочив Наливайко. Він перескочив конов’язь і, то чорніючи, то біліючи, то сіріючи на бігу, перемайнув майдан. “Галю, я тут”, – крикнув їхній мало не зомлілий гетьман й закляк перед дверцятами шарабана” [7, 118]). Але хоч Северин Наливайко й відчуває гостру первинну екзистенційну потребу бути разом з іншим “я” (з другою половиною), про що свідчать стани антифактивності (сон – “Вони лежали пригорнені сном, і Наливайко обнімав Галю двічі відразу: один раз тут ось, у хаті на ліжку, а другий – серед поля в снігах уві сні ” [8, 88]; видіння – “Він вже доносив сніг до чола, коли раптом побачив, що з його снігової долоні на нього глянула Галя . Тоді він приклав снігову Галю до вуст і перестав дихати” [8, 58]), монологи, він усе ж таки особисте щастя підпорядкує реалізації державотворчих ідей (весілля відкладається через похід у Молдавію). Їхні зустрічі, під час яких самість закоханих досягає максимального самовияву (“Наливайко прикутав її до себе . Обіймана двічі водночас, скупана в любові Галя чула й не чула, як знадвору постукало . [8, 88]), наповнені таїнством поглядів, дотиків, взаємного милування. Вони не потребують постійного вербального спілкування, адже, становлячи собою дві половинки, розуміють один одного без слів. Стосунки Северина Наливайка та Галі, що репрезентують ідеальну духовно – тілесну цілісність закоханих, а також епізод їхнього одруження, який, на нашу думку, містить алюзії міфу про андрогінів, дозволяють провести наступні міфологічні паралелі:

а) Галя та Наливайко – андрогіни;

б) шабля, на яку натрапила рука Галі під час одруження, – це те, що заважає їхньому особистому щастю, сприяє постійній архетипічній розщепленості, яку дуже гостро відчуває Галя, адже вона, часто знаходячись у стані очікування (Пенелопа) та рухаючись по колу (зустріч – розлука), переживає полярні екзистенційні стани (радість – страждання). Ця зовні слабка, беззахисна, але духовно сильна дівчина здатна на “ритуал присвяти себе Іншому” [2, 32], без якого, на думку І.П. Макохи, немислиме справжнє кохання. Ось чому після звістки про загибель Северина Наливайка вона, не уявляючи свого подальшого життя без коханого, вирішила стати черницею. Змальовуючи образ ніжної, чуттєвої, усе розуміючої, терплячої Галі, М.Вінграновський, знавець дівочої психології, особливу увагу приділяє розкриттю її внутрішнього світу, що, гармонійно поєднуючись із зовнішньою красою, переважно репрезентується в жестах, міміці, поглядах, адресованих коханому, для якого вона стала дружиною-товаришкою.

Отже, маємо першу ґендерну модель (Наливайко та Галя – андрогіни), що, до речі, стосується й іншої пари – Тимоша та Оксани, яких не змогло розлучити навіть самогубство останньої. З’явившись із води у вигляді синього вихорця, душа Оксани-потопельниці, як янгол-охоронець, оберігала й попереджала про небезпеку Тимоша ( .“і ось уже рік від нього не відставав. Щезав, минав, коли Тиміш рубався в боях. А потім біля лиця Тимоша обвихрував-обвивав [7, 87]), що ризикуючи своїм життям, помстився панові за безчестя нареченої.

До речі, стосунки між Настею та Северином Наливайком у романі В.Кулаковського “Северин Наливайко” теж відповідають згаданій вище моделі. Однак у цьому творі наречена для ватажка не лише товаришка, що підтримує його у всіх починаннях, а й духовна наставниця, яка заради державотворчої місії коханого свідомо позбавляє себе особистого щастя та можливості створити сімейний затишок. Після її таємничого зникнення Северин Наливайко, боляче переживаючи стан розполовиненості й гостро відчуваючи самотність, означену Бердяєвим як “туга за транцендентним” [3, 50], що досягалося завдяки стану андрогінності, не припиняє її пошуків і, щоб заповнити екзистенційну порожнечу, ще з більшою самозреченістю віддається реалізації державотворчих ідей.

Відсутність анрогінізму в стосунках Наливайків із жінками у творах С.Черкасенка (драма “Северин Наливайко”) та М.Куліша (драма “Северин Наливайко”), установлення фалократії, що в художній тканині репрезентується згубною для жінок активною маскулінною сексуальністю, утвердженням владчого права на них (суперництво Наливайка та Лободи через Оборську), брутальністю (поводження С. Наливайка та козаків з невільницями (С. Черкасенка “Северин Наливайко”) та жорстокістю чоловіків (Наливайко хоче вбити Касильду (П. Куліш “Северин Наливайко”), “демонструють світ, розчахнутий навпіл, світ фіксованої асиметрії без жодної надії на примирення чоловічої та жіночої сторін, неможливість їх об’єднання для дальшого продовження роду й розвитку” [10, 68]. Саме нарцистичне ставлення до жінок як об’єкту підкорення та реалізації фалічної сили (тобто маскулінного самоствердження) протиставляє образи Наливайка та козаків, зображених у творах П.Куліша, С.Черкасенка і М.Вінграновського, В.Кулаковського. Якщо останні не експлікують негативних рис характеру представниць жіночого світу, то П.Куліш та С.Черкасенко, продовжуючи міфологічні традиції (Пандора, Єва), зображують жінку як осередок зла, що становить небезпеку в першу чергу для чоловіків-чужинців (у драмі “Северин Наливайко” П.Куліш, ще з дитинства залюблений у грецьку міфологію, ототожнює Касильду Оборську з Оленою), які, оволодівши ними й несвідомо ставши маріонетками в їхній політичній грі, самі зводяться на жіноче становище. Так, Лобода П.Куліша та С.Черкасенка через підступність дружини, яка майстерно “зіграла” на його амбіційності, зраджує Северина Наливайка.