Сторінка
2

Ґендерні моделі в історичному романі М.Вінграновського “Северин Наливайко”

На відміну від зображених П.Кулішем та С.Черкасенком образів ватажка, які, дотримуючись виробленої в маскулінному середовищі хабітусної позиції, культивують нарцистичне ставлення до представниць жіночого світу, Наливайки з романів В.Кулаковського та М.Вінграновського, навпаки, не маргіналізують свою Аніму, яка репрезентується сентиментальністю, сором’язливістю (купання Северина Наливайка в річці), вразливістю, чуттєвістю у ставленні не лише до своїх коханих, а й до інших жінок. Ці письменники, не заперечуючи у своїх творах можливість андрогінізму в чоловічо-жіночих стосунках, намагаються продемонструвати можливість створення гуманного світу, позбавленого ґендерної асиметрії, а також “глибинних екзистенційних конфліктів чоловічого та жіночого в буденності та граничному бутті, їх продуктивне розв’язання в метаграничному бутті через набуття стану андрогінної цілісності” [24, 49].

Зауважимо, що, на перший погляд, ґендерні стосунки, художньо відтворені в романі М.Вінграновського “Северин Наливайко”, відповідають твердженням історика Кривошия О.П. про те, що “українська жінка, займаючи привілейоване місце в родині, не потерпала ні від чоловічої сваволі, ні від “теремного затвору”, ні від гіркої “домостроївської неволі” [16, 31], однак детальнішій аналіз роману демонструє, як М. Вінграновський, зосереджуючи увагу на образі Докії та спогадах кошового Микошинського про свою дружину, розвінчує оманливу ґендерну рівноправність, яка приписує жінці роль Берегині- своєрідної богині-рабині, такої, що оберігає домашнє вогнище, виховує дітей, поки чоловіки воюють чи просто знаходяться на Запорізькій Січі. Так, на руках тридцятирічної Марусі, дружини Микошинського, було “шестеро дітей, сто десятин землі, лугів і лісу, воли, корови, коні, птиця, пасіка, олійня і млин, хата, клуні та стайні, Марусині і його, Богданові, старі вже батьки” [8, 23]. А Омелян Горошко, чоловік Докії, приїхавши на відвідини з Запорізької Січі, “з тиждень побув – побув, подивився та й знову пішов” [6, 7]. І хоч Докія змальована М.Вінграновським як психологічно сильна особистість, здатна самотужки дати раду своєму господарству, виховати дитину (феномен відсутнього батька), зі зброєю в руках очолити табір щойно звільнених дітей і жінок, присутність яких була не бажаною на Запорізькій Січі, оголосити “війну” чоловікам–козакам ( “От осяду з жінками і дітьми тут, у печері, й будемо жити. А ви, - подумала, посміхаючись, Докія про запорожців і про Омеляна, - будете ще проситись до нас у гості. Та чи ми вас до себе пустимо [8, 44]), їй, як і кожній жінці, хочеться бути слабкою, бажаною, захищеною, просто щасливою в сімейному затишку поряд із коханим чоловіком. Своїм діалогом-доріканням із Омеляном вона, висловлюючи негативне ставлення щодо рішення козаків не пускати їх на Запорізьку Січ хоча б на одну ніч, перериває не лише власне мовчання-терпіння, пов’язане з примиренням доль Пенелопи та Берегині-рабині, а й усіх тих українських жінок, які пішли за нею. Кинувши виклик запорожцям, а в першу чергу своєму чоловікові, ця самодостатня й сильна духом жінка водночас внутрішньо переживає цілий спектр екзистенціальних станів: тривога, образа, самотність→страждання (епізод у печері – “Пустимо так, як ви нас пустили до себе, на Запорізьку Січ! А там побачимо, кому буде гірше – чи нам без вас, чи вам без жінок? Подивимось, хто до кого прибіжить першим? Так вона подумки говорила і посміхалась, аж коли не відчула на своїх щоках Омелянові губи Кров у ній заспівала аби він бачив! Омелянові було не до жінки. Як це Докія знала! Знала, і через те кров у її осінньому тілі застукотіла жаркіше .” [8, 45]) – через постійне випробування “залишеністю” та усвідомлення неможливості організовувати простір і час свого існування за власним бажанням. Отже, можемо виділити наступну модель:

українські чоловіки → Берегині-рабині

(Одісеї, постійно відсутні) → (Пенелопи, які знаходяться в стані постійного очікування).

У своєму романі для правдивої психологічної реконструкції минулого М.Вінграновський, зруйнувавши міф про жіночу пасивність і слабкість, акцентував увагу на нетрадиційному розподілі ґендерних ролей. Його жінкам – персонажам, які виконували функції матерів, дружин, домогосподарок (Берегині), довелося ще оволодіти так званою маскулінною мовою, мовою зброї, що цілком відповідає історичній правді [16]. Не сподіваючись на допомогу чоловіків, жінки в монастирі організували свою “Запорізьку Січ” із притаманною їй військовим порядком (монашки-амозонки з рушницями), установленим старою ігуменею-“гетьманом”, яка, непокоячись за майбутнє України, засудила нерозв’язаність конфліктної ситуації між військом Наливайка та запорожцями. До речі, у романі цим репрезентантам двох маскулінних осередків притаманна опозиційна хабітусна позиція (матриця дії) у ставленні до жінок. Так, Наливайко, на відміну від запорожців, забезпечив голодним, змученим жінкам і дітям, визволеним з татарського полону, постійний і надійний захист у своєму таборі, незважаючи на те, що вони уповільнювали пересування його війська (“ .через Рось під крило Наливайка бігли його, Ружинського, села”) [8, 91].

Трагізм становища українських жінок, так званої “підвладної групи підвладного народу” [4] (“Не лишимося! Пропадемо! Поляки виловлять нас, а дітей заберуть в єзуїти! – взялися криком в один голос жінки. – Без вас нам куди й до кого?”), підсилювався ще й тим, що для чоловіків-чужинців вони були найпершим об’єктом підкорення, бо саме ґвалтуванням (Оксана), уярмленням (перетворення на рабинь, товар), убивствами (Кирик Ружинський) жінок поневоленої країни вони стверджували своє владче право на репрезентовану ними (жінками) територію.

Отже, наступна ґендерна модель:

чоловіки-чужинці → укр. жінки

↓ ↓

хижаки здобич (жертва), товар,

об’єкт сексуального задоволення.

Вона становить собою остаточний етап маргіналізації жінки в патріархальному суспільстві, закріплення за нею статусу “Іншої” (товару, полонянки, рабині), який репрезентується підкоренням і вимушеним мовчанням, що, у праці В.Медвідя “Філософія страху, або проклятий народ” визначаючись як ситуація смерті, перехід у небуття, супроводжується втратою своєї самості, безпосередньо пов’язаною з втратою волі, невизначеністю долі, позбавленістю вибору (“Очі вони (жінки, молодиці, дівчата, монашки – пояснення наше) вже виплакали і, щоб не вмерти, почали співати. Для татар, що не спускали тривожного ока зі степу, було би краще, якби жінки квилили й голосили, бо від їхніх, що млоїли серце, пісень заплакали татари, . ревли разом з бугаями та жалкували, що доведеться жінок продавати: кого в Персію, кого в Туреччину, Вірменію, у Багдад чи в Єгипет, і взяти за них добру копійку. Може, хто й лишить собі яку при отарі, а хто, молодший, й ожениться та буде мати собі з українкою домашню орду, кріпкеньких діток – башибузуків” [8,18].