Сторінка
1

Художня проза “романтиків вітаїзму”: ґендерний підхід

Література “романтики вітаїзму”, яскравими представниками якої були Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Олекса Слісаренко, Аркадій Любченко та інші письменники 20-х років минулого століття, характеризується пошуком нових філософських, естетичних, мистецьких орієнтирів. Одним із явищ, що визначили сутність цього естетично-художнього феномена, було протистояння “патріархальних і сучасних уявлень про місце і роль чоловіка та жінки в соціокультурних процесах, про біологічні й соціальні чинники ґендерної ідентифікації” [1, 5].

У вітчизняній літературознавчій науці місце словесно-образного мистецтва “романтики вітаїзму” типово марґінальне. Цьому не суперечить навіть те, що у

20-ті роки минулого століття навколо літератури вітаїзму велися культурні дискусії, а в 90-ті окремі її аспекти висвітлювалися в дослідженнях Ю.Коваліва, М.Наєнка, З.Савченко, Л.Пізнюк та ін.

В українському літературному просторі немає жодної наукової розвідки, яка б застосовувала ґендерний підхід до прочитання прози „романтиків вітаїзму”. Концепт „ґендер” (англ. gender – рід) означає у психології соціальний, культурно зумовлений аспект статі (на відміну від біологічної характеристики). Це поняття ми використовуватимем в широкому соціокультурному сенсі. Мова йтиме про ґендерну проблематику в українській прозі 20-х років ХХ століття, яка певною мірою є маскулінною. У творчості “романтиків вітаїзму” актуалізується “проблема людини”. Вона є центральною у “модерністському проекті” художньої інтерпретації реальності. Письменники здійснюють спробу “уфілософлення літератури й олітературення філософії”, що інспірувало інтенцію по-новому осмислити, в нетрадиційних вимірах і співвідношеннях, сам феномен людини.

У прозі Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Олександра Довженка та багатьох інших письменників 20-х років минулого століття порушуються питання руйнування традиційних статевих ролей, туги за справедливим світоустроєм, а ще “нової людини”, характерної для доби національного відродження. Образ “непатріархальної жінки так чи інакше вписувався в когорту нових героїв, що мали репрезентувати цілковитий розрив з неприйнятною традицією, утвердження нової моралі, нового мистецтва, нового побуту, загалом, неймовірної ситуації, коли світ, як здавалося, мав початися з чистої сторінки” [1, 256].

Визначальним для вітаїстичного словесно-образного мистецтва є вічне устремління до вищої гармонії, яка і створює неповторність особистості. Доба “романтики вітаїзму” потребувала свого змістового “наповнення” особистості, а саме: героїчної конструктивної психіки, відмолодження фаустівського духу пізнання, творчої, обдарованої талантом, натури тощо. Звідси – пошук нових підходів у відображенні чоловічого та жіночого культурного досвіду у вітаїстичному русі до гармонії, в розумінні проблеми взаємодії характеру і статі тощо. З’явився ряд героїнь (Аглая з роману “Вальдшнепи”, Б’янка з повісті “Сентиментальна історія” М.Хвильового”, Тайах із роману “Майстер корабля” Ю.Яновського, Марта із твору “Чорний Ангел” О.Слісаренка тощо), романтичних натур, “людей нового покоління”, автономних, самодостатніх і сильних жінок, які бачили себе творцями справедливого світоустрою.

Ґендерний дискурс передбачає глибинний аналіз метатексту вітаїстичної прози 20-х років ХХ століття. Адже митці доби українського Ренесансу прагнули мислити не стандартно, дошукуватися в слові, як зазначав Ю.Яновський, “нових розумінь, нового змісту” [5, 38]. Їх творчість – потужно риторична, сама світопояснювальна думка нерідко стає конструктором художньої мови.

У своїх художніх шуканнях сенсу буття, шляхів подолання дисгармонії як у макроскопічному, так і в мікроскопічному вимірах, пізнанні добра і зла письменники приходять до умовно-метафоричних художніх форм, де превалює образ-символ, що дозволяє закодувати ідею у певній знаковій системі. Творцям вітаїстичного словесно-образного мистецтва притаманна високість духу, схильність до поетичного образу як персоніфікації ідей та сил буття. Справжніми героями багатьох їх творів нерідко є етичні й філософсько-естетичні категорії-сутності, у стосунках до яких і розкривалися персонажі. Йдеться про художнє втілення ідеї циклічності культури й месіанської ролі України у ряді радикальних трансформацій Європи, про відродження фаустівського духу пізнання на національному ґрунті тощо. Від абстрактності рятувала величезна сила конкретизації подій і персонажів, котрих митці витворювали мовби з “натури буднів”.

Пророкуючи епоху азіатського ренесансу, Хвильовий пов’язував її прихід із розвитком нових культів людини майбутнього. Він чітко усвідомлював потребу пізнати і визнати новий sacrum для фаустівського героя свого часу. Підтвердження своїм уявленням про потребу культу світлого, життєствердного, сильного, здорового начала український митець знаходить у Ніцше. Відштовхуючися від ніцшеанської тези про смерть Бога, Хвильовий у центрі Космосу ставить органічну людину, котру бачить у єдності духовного й тілесного, у поєднанні її найнікчемніших і найблагородніших рис, у “синтезі реальности й ідеалу”. Він, як і німецький філософ, також “прагнув мобілізувати енерґію людського, гуманного у свідомості своїх сучасників, хотів пробудити у них почуття індивідуальної відповідальності за долю світу і себе самих” [3, 32]. В інтерпретації Хвильового “надлюдина” – це творець “Золотого Віку” України, художник-вітаїст.

Рух нації до свого “Золотого Віку”, до епохи азіатського ренесансу (а вона, на переконання Хвильового, наступить приблизно через 200 років) – це процес, що включав у себе низку етапів, і кожен з них знаменував появу якісно нових рис словообразу України, його збагачення і ускладнення, вдосконалення психологічного та інтонаційного нюансування.

Перші ознаки цього руху виявляються у революційних перетвореннях, у руйнуванні наявної культури й оновленні світу, у відродженні життя, космосу після його старіння. Тема розбрату і негараздів всередині патріархальної родини – базового осередку національної спільноти порушується у ряді творів Хвильового, Яновського, Довженка та ін. Письменники намагаються осягнути не тільки привабливе, героїчне, але й водночас, те, що гідне ганьби й осуду, ті деформації ідеального образу України, що стали наслідком фатально неприхильної історичної долі та виявом не найкращих рис етноменталітету.