Сторінка
1

Розвиток поглядів на естетичну функцію мови

Естетична функція мови художньої літератури виявляється у розгалуженій системі естетичних значень, що актуалізуються у різнотипних образних структурах тропеїчного та нетропеїчного характеру. Закони художньої семантики мають специфічні ознаки у поезії, драматургії та прозі. Естетичне перетворення слова у поезії, за Б.Ларіним, є максимальним порівняно з прозою та драмою [6]. Семантична та емоційна напруга у поетичному слові виникає завдяки наявності опосередковувального чинника між словом й образом у прозі і відсутністю подібного чинника у поезії, що О.Потебня називав дійсністю слова [9, с.77].

Якщо схему прозового дискурсу можна репрезентувати як триступеневу “зміст – система образів – художній смисл”, то у поезії вона матиме двоступеневий характер: “система образів – художній смисл”. Важливо підкреслити, що в мові художнього твору досліджуються не всі, а “лише мовні засоби, використані письменником задля оформлення художнього образу” [17, с.16]. При цьому поняття художності, образності не повинно зводитися лише до тропів, фігур поетичної мови і т.п. “Очевидно, справа не в самих образних виразах, а у неминучій образності кожного слова, оскільки воно підноситься з художньою метою .в плані загальної образності”, – писав О.Пєшковський [8, с.158].

Загалом питання естетичної функції мови, актуалізація її значущості бере початок в Аристотеля. Увага автора “Поетики” зосереджувалася в основному не на семантичній (внутрішній) стороні художнього мовлення, а на так званій зовнішній (до уваги бралися евфонія слова, ритміка, фігури, типи мовлення тощо). Навіть там, де йшлося про семантичну аргументацію термінів і категорій поетичного мовлення, перевага надавалася “зовнішнім” структурам і моделям, а не прирощенню смислу, не змінам семантичної ваги слова у словосполуках. В Аристотеля ще незримий дух самої мови, бо “суто внутрішні, суто психологічні передумови мистецтва його власне не захоплюють” [1, с.5].

Важливими явищами у розвитку теоретичних поглядів на естетичну функцію художнього слова були праці Н.Буало “Мистецтво поетичне”, Г.-Е.Лессінга “Лаокоон, або Про межі малярства і поезії”, дослідження Д.Дідро.

Чимало своєрідного у витлумаченні естетичної функції зустрічаємо у працях українських вчених XVII-XVIII ст. Найглибше порушує це питання у своїх роботах Ф.Прокопович: “до якої б мови не вдавався автор, він повинен говорити так, щоб брати за зразок чисту вживану мову” [12, с.480].

На початку ХІХ ст. мовознавство зайнялося вирішенням проблеми слова і словосполук насамперед у функціональному плані. Вперше питання смислового наповнення слова у художніх творах було ґрунтовно розглянуто у працях видатного мовознавця О.Потебні. Його вчення про так звану двоплановість слова, мови у художніх структурах і сьогодні не втратило своєї теоретико-пізнавальної ваги. Учений значну увагу приділяв зв’язку природної мови з мовою мистецтва. Торкаючись питання генезису мови і мистецтва, він відзначав, що слово і поезія зосереджують все естетичне життя народу, містять зародок інших мистецтв. Мова мистецтва і природна мова мають, за вченням О.Потебні, багато спільного, але вони не тотожні одна одній. Мова мистецтва за своїм характером більш загальна порівняно з природною мовою. На цій основі ґрунтується універсалізм і багатозначність художньої умовності, що характеризує специфіку мистецтва у його зіставленні з іншими формами людської діяльності. Однак мова мистецтва неможлива без природної мови, оскільки “Мова у всьому своєму об’ємі і кожне окреме слово відповідають мистецтву, при цьому не лише за своєю стихією, а й за способом їх з’єднання” [10, с.19].

О.Потебня розглядав слово насамперед як “творчий акт мовлення, а не як комунікативну одиницю” [9, с.19], виділивши у слові три структурні елементи: 1) “зовнішній знак значення” – єдність звуків; 2) “внутрішній знак значення” або “уявлення” – пряме значення; 3) “саме значення” – переносне, контекстуальне значення [11, с.181]. Він звернув увагу головним чином на другий елемент, який назвав, за В. фон Гумбольдтом, внутрішньою формою слова. Образне значення слова, на його думку, розкривається у художньому контексті й особливо прозоро в поетичному, де його внутрішній зміст набуває гнучкості, варіативності, починає жити особливим життям, поєднуючи старі й нові уявлення, наповнюючи їх новим змістом і цим самим створюючи новий образ (нову внутрішню форму).

Проголошений І.Франком наприкінці ХІХ ст. метод індуктивної естетики на чільне місце висував естетично використовуваний мовний матеріал твору. Вперше було звернено увагу на матеріальний та ідеальний аспекти слова в їх органічній єдності з образом та ідеєю твору. Особливо наголошує поет на ролі зорових, слухових, дотикових, смакових і нюхових почуттів, відбитими у мові художнього твору. І.Франко надавав великого значення естетичним властивостям мови ще в її системному (“холодному”) вимірі і називав мову “скарбівнею людських досвідів, спостережень, поглядів і чуття .” [15, с.129]. Якщо в концепції О.Потебні домінувало вчення про мистецтво мови, то в естетичній концепції І.Франка, крім уваги до мистецтва слова, з особливою силою виявлялася увага до естетичної функції мови, зокрема щодо поезії Т.Шевченка.

Зацікавлення гносеологічною природою мови й органічно пов’язаними з нею комунікативною та естетичною функціями (праці В. фон Гумбольдта, Х.Штейнталя й особливо О.Потебні) у 2-ій половині ХІХ - поч. ХХ ст. значно зросло. Думка В. фон Гумбольдта про мову як постійну “роботу духу, сутність в її почуттєвій і духовній значимості” [5, с.70], що зробила свій крок в естетичному напрямку, у Б.Кроче та К.Фослера була гіпертрофована і доведена до рівня естетичного ідеалізму. Саме К.Фослер зробив спробу “розчинити мову” в естетиці: “Історія мовного розвитку є не що інше, як історія духовних форм вираження…” [14, с.239].

Французькі дослідники (Ш.Баллі, А.Сеше, Ж.Вандрієс) рішуче виступили проти спроби К.Фослера та його однодумців розчинити мову в естетиці та протиставити психологічні категорії граматиці. Наголошуючи на еволюції мовних образів Ш.Баллі стверджує, що: “мова завжди має потребу в образах…, самі образи створені для того, щоб служити природною функцією мови. …нові образи безупинно і повсякчасно виникають лише тому, що необхідно замінити старі…”, тому “було б глибокою помилкою вважати, що образна мова – насамперед плід естетичних потреб нашого розуму і що до неї вдаються тоді, коли прагнуть повити свою думку в привабливу форму” [там само]. Навпаки, у самій національній мові – як системі – закладені властиві їй образи, засоби до творення мовної образності. Майстерність художника слова передбачає й потребу глибокого знання цієї природної образності, уміння використовувати її компоненти, засоби для створення своєї, індивідуальної образності, що становить його творчий почерк.