Сторінка
2
“Присмерк” Європи, розпад Російської імперії викликали спочатку “метафізичний жах”. Адже на очах сучасників народжувалася трагедія цивілізованого, механізованого й усталеного у своїй природній (жіночій!) праоснові світу. Цей період суспільного розвитку має маскулінний характер і наділяється рисами тілесності, чоловічності, техноцентризму, насильства. Звідси – з’ява сильних, самодостатніх, непатріархальних жінок – героїнь художньої прози 20-х років ХХ століття. Доба “горожанських воєн” вилонює воїна, борця з хаосом. І у жінці цінується найперш відважний дух, віталістична сила й вольова цільність (“Кіт у чоботях”, “Легенда”, “Арабески”, “Роман Ма” Ю. Яновського). У новелі “Кіт у чоботях” Хвильовий постійно підкреслює мужність Гапки, товариша Жучка, її сміливість, відвагу. У цьому образі художньо втілюється ідея героїчної конструктивної психіки. Романтика революції відкриває для цієї героїні безмежність культуротворення.
“Нова жінка” зі зброєю в руках ілюструвала нігілістичне заперечення всього старого, в тому числі й того, що можна назвати традиційним розподілом ґендерних ролей. М.Хвильовий, Ю.Яновський, О.Довженко, О.Слісаренко та інші прозаїки цієї доби створюють образи “муралів революції”, акцентують увагу на моментах вивільнення української стихії, народженні національного героя, носія героїчної конструктивної психіки, котрий може перебудувати суспільство і космос. Такими постають персонажі, що населяють вітаїстичну прозу 20-х років: товариш Жучок із твору “Кіт у чоботях”, “м’ятежний син” із новели “Я (Романтика)” М.Хвильового, Шахай із роману “Чотири шаблі” Ю.Яновського, Тиміш із кіноповісті “Арсенал” О.Довженка, Артем Гайдученко з роману “Чорний Ангел” О.Слісаренка та ін. Шляхом до осягнення культурного, модерного виміру руху і поступу стають для них переборення свого зв’язку із традицією, розривання пуповини, що в’яже їх до роду і до природи-матері, іншими словами, українські конкістадори жертвують всім задля найвищої ідеї.
В ім’я прийдешньої “загірної комуни” син вбиває матір (“Я(Романтика)”, “Мати” М.Хвильового), брат іде проти брата (“Чорний Ангел” О.Слісаренка, “Вершники” Ю.Яновського) і т.д. і т.п. Така ситуація не принесла жодному з героїв відчуття перемоги , а лише відкрила трагізм причетності до процесу руйнування.
Жорстока дійсність, “як зграя голодних вовків”, позбавляє людину цільности; з логікою насильства вона осамітнюється, “протиставляється довкіллю матері-альному й духовному, ніби собі на користь “перетворює”, “перемагає”, насправді ж руйнує природу, а відтак і себе як її невід’ємну частку” [2, 15-16]. Відповідно до уявлень, характерних для масової національної свідомості, природу асоціювали з жінкою і матір’ю.
Архетипна фігура матері пов’язується не з індивідом, а є універсальним типом жіночності і символізує Матір Землю. Особистісне уособлення цієї богині, тобто конкретна жінка, не має ніякого значення. Для чоловіка вона кедеша, священа (кадош = священний), богиня, що збуджує всю його сексуальність. У художній прозі 20-х років минулого століття архетип матері набуває конкретного і соціального наповнення; відповідно до глибинної етнокультурної традиції у низці творів (“Я (Романтика)”,“Мати” М.Хвильового, “Вершники” Ю.Яновського, “Діти Чумацького Шляху” Д.Гуменної) виступає метафорою України.
Як ситуацію переходу, відтворюють письменники народження модерної української свідомости. Людина живе “майбутнім” і приносить себе і своїх близьких йому в жертву. З погляду “всієї правди”, “цілого життя” сучасність у художній прозі 20-х років осмислюється як мить, “пунктик”. Руйнування родинних стосунків, страшна мутація людського роду, розрив з традицією та орґанічністю – це ознаки інакшого буття – модерної України. Таку модель світовлаштування виразно засвідчила епоха “горожанських воєн”. Письменників вражають не так самі процеси революційної боротьби, не її соціально-класова суть, а здебільшого романтика революції, героїчні пози, насичені яскраві фарби.
Культура епохи “романтики вітаїзму” постає орґанічною ланкою на шляху до великого майбутнього України – азіатського ренесансу; це закономірний вияв діалектичного кола “юність – старість”, культура – цивілізація (за Шпенґлером).
Самі “нові люди” є лише теперішніми, які в прийдешньому житті мають зникнути. Вони свідомо жертвують своїм земним життям в ім’я ідеального прийдешнього. Прощаючись із Б’янкою (героїнею повісті М.Хвильового “Сентиментальна історія”), її старший брат, “страшенний мрійник”, патетично говорив: “ .Я вже, мабуть, не повернусь додому, і багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радістю, ніби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя” [4, 176]. Він “загинув на барикадах” у “часи горожанської війни” з вірою у блакитну “заозерну”, “загірну” комуну, реальний вселюдський ідеал. Настроєво, почуттєво цей ідеал звичайно ж зрідні концепту “життєвого пориву” (за Бергсоном). Письменник відтворює екзистенцію людини в її постійному устремлінні до “прийдешності”, яке й керує внутрішнім рухом борця-вітаїста, з метою показати революційні перетворення в суспільстві як перехід до нового, без чого не існують рух і поступ. “Світові пожари” в розумінні митця виявляють необхідність осмислення подій і вироблення елементів нового розуміння світу.
Завантажити реферат