Сторінка
1

Проблеми ужитковості української мови в сучасній український державі

Аксіоматичність твердження, що мова і державність є основними прикметами сучасних націй ні в кого не викликає сумнівів. Саме тому ужитковість української мови належить до ключових проблем нашої національної державної екзистенції, саме з фактором ужитковості української мови пов'язаний подальший розвиток. Щоб осмислити сутність сьогоденних існуючих проблем, їх ґенезу, варто очевидно на початку хоча би дуже стисло поглянути на стан і зміни ужитковості української мови в контексті українських катастроф ХХ ст.

А. Вихідна, глобальна ситуація українства

на початку ХХ ст.

Не зважаючи на тривалу понад трьохсотлітну бездержавність в лещатах головно двох імперськи налаштованих на експансію через міграцію і асиміляцію сусідів - Росії та Польщі українські етнічні терени з відповідними асиміляційними міськими та промисловими анклавами - російськими на Сході і Півдні, польськими на Заході, займали обшири в 1,4 рази більші від сучасної Української держави - від Засяння до Дону, про що дуже яскраво говорив Євген Чикаленко у своїх спогадах у зв'язку з подорожжю разом з Галичанами на відкриття пам'ятника Котляревському у 1903 р.: "Галичани, що переважно уперше були на Великій Україні, дивувалися і захоплювалися її безмежними просторами. Де ж пак! Від Пермишля чи Львова їдеться майже добу до Києва, другої півдоби до Полтави і все територією суцільно заселеною українським народом, і тільки в степах понад Чорним морем можна зрідка наїхати на колонії - волоські, німецькі та інші, а то все одна українська мова, майже без одмін, без діялектів від Карпатів до Кавказу. І так можна їхати серед суцільного українського населення і третю добу аж до Дону, де українське населення перемішане з козаками-москалями, а далі, четверту і п'яту доби - серед українського населення, що живе всуміш з останками тубольців-кимликів, киргизів, сартів і т. д. До Хмельниччини Україна кінчалася Чернігівщиною, Прилуччиною та Лубенщиною за Дніпром, одрізана від Чорного моря татарами, а тепер вона займає вдвічі більші простори на лівім березі Дніпра, ніж на правім і колонії свої розкидала, як аванпости, далеко за Волгою, за Каспієм, по всьому Сибіру аж до Зеленого чи Сірого Клину над Великим океаном. Це компенсація за Вислоччину та Засяння, що поляки забрали у нас силою на заході, певне навіки. А український народ завоював оцю величезну територію не мечем та гарматами, а істиком та плугом і певне завойовуватиме й далі".

Отже, перед Першою світовою війною домінантно мономовний етнопотенціал українства складав 30 млн. осіб, тоді як етнічних росіян у той час в цілому було орієнтовно 50 мільйонів осіб.

Б. Українські катаклізми у ХХ ст.: від Першої світової війни і до проголошення державного суверенітету України

Після поразки українців у визвольних змаганнях 1918-1920 рр. настала довжиною у 70 років епоха великих етнокатастроф українства з неймовірно важкими наслідками для нашого націозбереження, що мають безпосередній вплив на сучасні проблеми ужитковості української мови. Назву лише декілька антиукраїнських акцій і явищ, що врешті-решт призвели до стану української мови на порозі нової незалежності.

У Західній Україні після 1920 р. почався етап великої польської експансії на схід, що включав міграційне і асиміляційне поглинання насамперед Лемківщини, Засяння, Холмщини, Підляшшя, а також далі Галичини і Волині. Радикально скорочене українське загальне шкільництво, українців позбавлено права на вищі школи, інструментами винародовлення стали економічна і професійна дискримінація, насильне католичення, пацифікації, заборони на власне культурне життя, глобальне руйнування православних храмів і т. п.

Проте ці репресії обмеженої дії не йдуть в жодне порівняння з більшовицькою політикою і практикою в УРСР та на етнічних українських теренах за її межами. Після відносно обмеженого за своїми негативними наслідками періоду "українізації" упродовж 20-х років настав період великого політичного і соціального терору періоду 30-х років, який вщент зруйнував етносистему українства. Він включав фізичне і депортаційне винищення інтеліґенції, заможного селянства, знищення засад і основ християнської обрядовості та цивілізації. Особливий глобальний удар по ґенетичних основах національного селянського організму спричинив голодомор - ґеноцид 1932-1933 рр., внаслідок якого знищено від 7 до 10 млн. етнічних українців в межах УРСР та Кубані.

Позірно соціальні репресії мали явно національне спрямування: проти інтеліґенції та вчених (процес СВУ), ліквідовано мовну і освітню автономію більш як 5 мільйонів українців в компактних поселеннях за межами УРСР в Кубані, Курщині, Воронежчині, Сірому та Зеленому Клині - з наступним доведенням цього населення до повного зросійщення; ще один наступ на мову стосувався зросійщення мовного словника і правопису української мови.

Друга світова війна стала черговим етапом національної деструкції та зменшення ужитковості української мови. В горнилі війни загинуло понад 8 млн. громадян України, мільйони людей підлягали евакуації та примусовим роботам на чужині, війна стала жорстоким інструментарієм мілітарної русифікації; фізично знищено понад сто тисяч найбільш активних і національно свідомих українців Заходу, згодом ще понад 400 тисяч, рятуючись від репресій, назавжди виїхали в країни Західного світу. Внаслідок етнічних чисток шляхом "абсолютного виселення" втрачені українські етнічні терени Засяння, Холмщини, Підляшшя, а також приречені на чужоземну асиміляцію українці Берестейщини і Пряшівщини.