Сторінка
3

Ґендерна проблематика в романі П.Загребельного “Юлія”

Образи головних героїв – протилежні у вираженні почуттів. Юлія мислила тверезо, закликала Романа до розуму, обережності, виваженості, він не звик до обмежень, бунтував, приїздив до Москви у справах, але зустріч між ними не відбувалася: її відправляли у відрядження. Відстань - межа, що розводила героїв, завдавала неймовірних мук, але й рятувала. Шульга пам’ятав, скільки разів наближав до себе попередніх жінок, був з ними надзвичайно щасливим, але це кінчалося катастрофою: вони гинули. Самотність і туга за коханою жінкою виливаються в наполегливість героя, щоденних дзвінках, проханнях до Юлії переїхати до нього жити. Жінка кохає Шульгу, але запропоновує лише короткі зустрічі час від часу, поставивши свій материнський обов’язок над усе, висловившись надзвичайно чітко: “Коли без жартів, то не забувай, що в мене є син. Ти ще зустрінеш десяток таких Юльок, як я, а в мого сина може бути тільки один батько… Що ти про це можеш знати, коли не мав ні дружини, ні дітей? ” [2, 285]. Юлія відкрила очі Романові на просту істину: він вигадав собі жінку, “повірив у її вічність” і не помічав, як вона щоразу вмирає, покидаючи його. Перша Юлія вмерла від тифу, друга – втопилася, третя – загинула під колесами поїзда. Передчуття загибелі Юлії Никонової передано письменником за допомогою образів: в грудях у Шульги “крижаніло”, “наростали льодові глиби, гнітили, душили”. Літак розбився, смерть коханої жінки сприйнята героєм, як “дика розпука”, “відчай”, “безсилля”, “безвихідь”. Тягар провини підводить Шульгу до висновку: коханих жінок потрібно було захищати, відстоювати, боротися за них, а не думати про власне задоволення. Філософські роздуми про взаємини його з жінками є важливою характерною рисою роману П.Загребельного. Внутрішнє життя Шульги проходить як постійний роздум, самоаналіз вчинків. Підсумок у власній життєвій філософії він зробив у Стамбулі, який нагадував йому рідний Київ: “Він жив досі не завдяки вірності ідеалам, а тільки всупереч їм, бо людське життя – це життя душі, а його душа стала жити далекої ташкентської ночі, і все, що було потім, було трагічними втратами, тяжкими спогадами, історією, і, може, коли б не Київ з його загадковими тисячоліттями, то навряд чи вдалося б Шульзі уберегти свою нещасну покраяну душу” [2, 312].

Зустріч головного героя з останньою жінкою своєї мрії відбувається в Туреччині. Приїхавши у справах до Стамбула, Шульга зупинився в готелі “Етап” і звернув увагу на кольори у номері: “все оранжево-золотисте”, “золоті шпалери”, “бобрик на підлозі оранжевого кольору”, “все оранжеве у ванні”, “жовтогарячий світ”. Яскравий колір пов’язується з сонцем, що символізує просвітління, світло. У даному контексті – це натяк на довгоочікувану зустріч, що освітила життя Романа Шульги появою Юлії. Саме в цьому останньому розділі “Візантія” П.Загребельним піднята така проблема, як становище жінки в епоху перебудови, опозиція жінка – держава. Перебудова мала “чоловічий характер”, чоловіки працювали на всіх рівнях управління, приймали рішення. Такі жінки-вдови, якою була Юлія (чоловік вмер від пияцтва), жінки-одиначки (її донька Галя) змушені були самостійно виживати в суспільстві. Під час соціальних зрушень “жінки завжди стають першими жертвами” [2, 334]. Юлія мала вищу освіту (бібліотечний факультет інституту культури в Харкові), працювала в бібліотеці, її донька Галина, закінчивши політехнічний інститут, – на заводі, без чоловіка народила доньку, теж Юлію, жили у кімнаті комунальної квартири на чотири сім’ї. Під час перебудови лишилися без роботи (будинок бібліотеки знаходився у центрі міста і припав комусь до вподоби, шістнадцять осіб з вищою освітою – на вулицю, завод закрили). Боляче переживаючи несправедливість суспільства, вони повинні були виживати. Піддавшись на вмовляння подруги Лери, яка торгувати їздила до Туреччини і трималася “на плаву” півроку, Юлія та Галина з донькою відправилися шукати кращої долі за кордон. Образи героїнь зосередили у собі ті приниження, переслідування, безправність, що їх зазнавали у мусульманській країні українські жінки. Подруга зникла, турецькі прикордонники їх змусили “відпрацьовувати” відсутність віз, потім віддали Мустафі в місто Різе.

Закордонне місто змальоване в романі П.Загребельного “Юлія, або запрошення до самовбивства” як чужий, ворожий світ, в якому жінка – тільки річ для задоволення пристрастей чоловічого тіла. Мініобрази побутових умов проживання жінок: “примітивний барак”, “вода в колонці на вулиці”, “інші зручності невідомо де” і духовне вмирання “збезчещена жінка”, “місяць жаху” – ведуть до посилення асоціації з пекельними муками. “Пекло, на думку героїні, – це “царство нагих тіл”, де втрачено навіть власне ім’я, усіх дівчат та жінок звуть однаково – Наташа (від популярного шлягера сезону “Московська Наташа”). Катаклізми у суспільстві, незручні квартирні умови, необхідність виживання у власній країні й на заробітках за кордоном проституцією ведуть до руйнування жіночої особистості, і найчастіше виходом є смерть (вісімнадцять дівчат втопилося в Босфорі). Невідомо, як склалася б доля Юлії в таких несприятливих умовах, чи зберегла б вона духовні сили, якби не Роман. Вирвавшись від Мустафи, Юлія з донькою та онукою перебралися до Стамбулу, щоб заробити на квиток додому. Зустріч Романа з героїнею прозаїк передає через паралель з Ульрікою, німкенею. Шульга бачить Юлію вперше серед німецьких туристок, до яких вона пристала, щоб подивитися столицю Туреччини. І чорний колір плаття на ній, яке було на німкені, додає трагедійного зображення її володарці, уособлюючи “відчай, горе, нещастя” [4, 410].

Замкнене коло повторення дійсності: жінки покинуті напризволяще своїми державами: Ульріка в Німеччині, Юлія – в Туреччині. Перша гине, а другу рятує Шульга, відправивши додому до Києва, вирішивши її проблеми. Символами оновлення, оживлення Юлії є слова, сказані з квартири Шульги вже у столиці: “Я тебе люблю. Чую і люблю” [2, 349]. Розмірковуючи над прожитим життям, герой приходить до висновку: ”Тільки тепер він збагнув нарешті незворотно-трагічну помилку свого життя: жінка, до якої він ішов крізь роки й десятиліття, яку вперто шукав, яку ждав і жадав, насправді ніколи не існувала. Він її вигадав. А жінку не можна вигадати. Все можна вигадати, окрім жінки й смерті” [2, 346]. Прагнучи сховатися від абсурдності життя, самотності в обіймах вимріяної жінки, він усвідомив, що Юлія не зможе його врятувати. Це повинен зробити він, щоб допомогти сьогоднішній Юлії, може, останній в його довгому житті, тому свідомо прирік себе на смерть. Психологічні міркування Шульги в передчутті загибелі відтінені пейзажем: “Клекіт, піна, бірюзова стіна води, хвилі, кинуті в пролом між сухими скелями, водяний пил над гребенями, гриміння валів, що котяться і розстелюються вже ніби по цих горах, по їхніх голих вершинах, і сіль на скелях, ніби засохлі сльози” [2, 349]. Буяння природи відповідає і стану головного героя: “Не відступати. Тільки вперед! Тільки до кінця!” [2, 349].