Сторінка
3

Мова і проблеми політичної ідентичності в Україні

Слід відзначити, що навіть тепер доводиться спостерігати парадоксальну картину у столичних школах. У своєму кабінеті директор розмовляє з автором цих рядків українською, а з учителями, технічними працівниками і навіть учнями – російською. Одна мова для ділового спілкування, а інша – для повсякденного вжитку. Виходить, що українська мова "нав'язана" російськомовному середовищу столиці чи інших великих міст у Східному і Південному регіонах. Лише владний сигнал – і все повернеться до попереднього стану, тобто розпочнеться новий виток русифікації вже цілком відкрито. Таке вже було, коли екс-президент заявив у інавгураційній промові про свій намір надати російській мові статус державної мови в Україні.

Подібна мовна ситуація не лише у школах. Вона аналогічна й у вищих навчальних закладах, за винятком Західного регіону. Знову звернемося до Олеся Гончара. Письменник констатує: "Мова – основний генофонд нашої культури, і все залежатиме від того, чи зуміємо зберегти її в усьому історичному багатстві. Школа, вчитель, письменник – найперші і найвірніші зберігачі?" [27]. Вражаєте, що письменник серед зберігачів рідної мови не називає родини, адже утвердження мови в суспільстві залежить, насамперед, від того, наскільки вона панує в сім'ї. На жаль, у міських сім'ях питання з мовою непросте. Як правило, в них переважає суржик, інколи такі сім'ї – двомовні: батьки, як признався один високий посадовець, розмовляють між собою українською мовою, а з дітьми – російською.

На перший погляд, у цьому нема жодної небезпеки для нашої держави. Однак, мовне питання накладається на питання регіональне, що проявилося вже при готуванні Закону "Про мови в Українській РСР". Галичина беззастережно виступила за державний статус української мови, кримчани домагалися такого статусу для російської мови, а жителі Донбасу і Дніпропетровщини висловлювалися за державний статус двох мов (української і російської) [28]. Немає сумніву, що третій варіант на практиці означав би збереження панівного становища російської мови.

Причини домінування російської мови в Україні та його наслідки розкрив М.Вівчарик. Він писав: "Внаслідок взаємодії таких чинників, як багатовікова русифікація, міграція на територію України росіян, фізичне знищення, депортація і вимушена еміграція українців за межі України, створилася вкрай небезпечна і виняткова, суто "російська" ситуація, коли не мігранти змушені докладати зусиль проти їх асиміляції корінним народом, а, навпаки, національно свідомі українці змушені захищатися від мігрантів і доморощених збільшовичених перевертнів" [29]. Закон "Про мови в Українській РСР" вважається чинним і в незалежній Україні, але, попри те, що набув конституційної сили, він не встановлює жодних санкцій за порушення державного статусу української мови.

Найбільшим знаряддям русифікації українського населення нині є, безумовно, телебачення. Передачі, які вважаються україномовними, насправді російськомовні, у кращому випадку українською мовою виступає лише журналіст. Телеекрани заполонили російськомовні фільми, які інколи супроводжуються примітивним перекладом. Книжковий ринок заполонила імпортована й тубільська російськомовна книга. Щоби переконатися, достатньо поїздки на столичний книжковий ринок на Петрівці. Розчарував цьогорічний форум у Львові. За рахунок споживача товари широкого вжитку рекламуються двома мовами, хоч абсолютна більшість росіян, представників інших національних меншин та іншомовних груп в Україні, як підтверджує досвід Київського міжнародного університету, добре володіє українською мовою. Громадяни інших країн опановують державну мову у стислі терміни. Як підтверджують статистичні відомості, співвідношення українських періодичних видань становило на душу населення 3 до 97, на кожного українця припадає лише 0,3 української книжки, а неукраїнське мовлення припадає тільки 9% часу [30].

Хоча формально екс-президент і підпорядковані йому уряди декларували свої наміри захистити українську мову, реалії свідчать про протилежне. Державні програми з цього питання не виконуються, а винні посадові особи не притягаються до відповідальності. Противники державного статусу нашої мови діють підступно. Поряд із вимогою статусу державної для російської мови, нав'язується думка про багатонаціональність населення нашої держави: називають 120 і навіть 135 національностей, які проживають у незалежній Україні, хоч насправді в Україні представники титульної нації становлять 77,8% і переважають в усіх областях, і лише в Криму є другою за чисельністю національністю, становлячи 24,3% [31]. Має рацію В.Балушок, який пише про вади в організації перепису, що ведуть до зменшення кількості українців у нашій державі [32]. Крім цього, треба додати, що під час останнього перепису населення в Україні стояло питання про другу мову, якою володіє громадянин. Зрозуміло, що йшлося про намагання у такий спосіб узаконити державний статус російської мови в Україні.

Проти державного статусу української мови виступають різні періодичні видання (звісно, російськомовні), які паплюжать українську історію, українську культуру й українську мову. Приміром, В.Золотарьов заявляє, що українська нація не існує, а в нашій державі формується якась інша нація, і для успішного завершення цього процесу треба позбавити державу права втручатися у мовні питання [33]. Українська еліта не дає рішучої відсічі таким провокаційним, антидержавним виступам. Приклад українцям дають інші національності. Згадаймо, як реагують на прояви антисемітизму єврейські організації в Україні. Має рацію, на наш погляд, Т.Кпинченко, яка наголошує: "Не розв'язавши фундаментальних правових, законодавчих, зокрема й бюджетних проблем щодо мовної ситуації в країні, Українська держава й суспільство і надалі будуть блукати в лабіринті взаємного нерозуміння, а мовні проблеми щоразу будуть використані для прагматичних владних інтересів у політичному маніпулюванні думкою і діями громадськості" [34].

Мовна ситуація в Україні використовується різними (навіть протилежними!) політичними силами, які прагнуть роз'єднати українську етнічну націю на кілька частин. Російський політолог А.Дугін переконує, що Україна "тяжіє в бік Великоросії" і лише Західний регіон (Галичина, Волинь і Закарпаття) може створити "спільну західноукраїнську федерацію" [35]. У Галичині доморощені "інтелектуали" роздувають питання про так звану "Галицьку автономію", дехто з їх однодумців у Києві нав'язує концепцію "двох Україн", а львівський історик пропагує "таку собі Західноукраїнську державу, котра разом із сусідньою Польщею має шанси швидше (скоріше? – О.Г.) стати членом Європейського Союзу, аніж решта України" [36].