Сторінка
2

Мова і проблеми політичної ідентичності в Україні

Звісно, національна ідентифікація на європейських теренах має свої особливості. У колишньому Радянському Союзі прискореними темпами витворювали "нову інтернаціональну спільноту" – радянський народ з єдиною мовою спілкування, тобто російською мовою. Наслідки таких дій очевидні. Ще у 2001 р. з населенням України ідентифікувало себе 35% опитаних, а 18% відносили себе до населення колишнього Радянського Союзу, і майже третина опитаних (30%) – до населення району чи міста [15]. Звичайно, відповіді значною мірою залежать від запропонованих варіантів запитань. Проте, вони засвідчили певну розгубленість. Має рацію М.Шульга, який пояснює "ретро-ідентичність" частини опитаних тим, що такі громадяни не вписалися у нові реалії і тому живуть минулим [16]. Віднесення себе до населення певного району чи міста, а також до населення регіону (таких 9%) [17] доводить, на наш погляд, деформоване розуміння патріотизму і низький рівень політичної культури певної частини населення нашої держави, його розчарування політикою державної влади, яка призвела до відчуження громадян від своєї держави, а також наслідками деукраїнізації Української РСР.

Особливо інтенсивно процеси деукраїнізації в Україні посилювалися за часів компартійного керівництва Щербицького, який навіть у своїй партійній анкеті у графі "національність" перекреслив слово "українець", а натомість вище написав "русский" [18]. Так він виправив "помилки" в роботі після свого попередника, якого за книгу "Україно наша Радянська" звинуватили у націоналізмі. Як згадував П.Шелест, союзне компартійне керівництво закидало йому те, що в Україні "багато говорять українською мовою" і "Шевченка надмірно шанують", а генсек Брежнєв навіть трактував українську мову як "суржик російської мови" [19].

Совєтизація населення за компартійного режиму не могла сприяти вихованню українських патріотів. Компартійне керівництво докладало зусиль для того, щоби протидіяти навіть проявам національного патріотизму. Серед осіб, які ще ідентифікують себе з населенням СРСР, панує ностальгія за минулим, якому вони суб'єктивно належать і нині. Отож, про їхню політичну ідентифікацію з громадянством Української держави можна говорити лише умовно, хоча вони й не відмовляються від тих соціальних пільг, які встановили для них державні органи.

Через десять років після розпаду Союзу РСР соціологічні дослідження довели, що при можливості добровільного вибору громадянства 22,8% етнічних українців і 58,6% етнічних росіян відмовились би від українського громадянства [20]. Цікаво, що майже третина етнічних росіян (31%) віддала перевагу Росії, а приблизно кожен десятий (9,8%) готовий прийняти громадянство Німеччини [21]. Як видно, етнічні росіяни, які мають навіть ліпші можливості для свого культурно-національного розвитку в Україні, ніж представники титульної нації, непросто інтегруються в українську політичну спільноту. Не допомагає й те, що на офіційному рівні намагаються запобігти перед ними, замінивши політологічний термін "український народ" на розмитий "народ України", майже так, як було за часів компартійної диктатури.

Мабуть, відмова від зазначення національності у документах не мала достатніх підстав. Підспудно вона спрямована на те, щоби приховати реальне становище у найвищому керівному складі України, зокрема у парламенті, виконавчих структурах і судових органах. Напевне, цим слід пояснювати і мовну ситуацію в Україні, в якій державна мова зведена до ритуальних функцій.

Відмова від запису національності в документах у наших умовах заганяє у глухий кут розв'язання низки питань нашого національного державотворення. Фактично відкривається шлях до перетворення незалежної України на Малоросію – другосортну російську державу, бо при владі залишаються ті, хто утримував у ній важелі за часів компартійної диктатури. На початок 1971 р. серед керівного адміністративного складу республіки росіяни становили 58% працівників, а в ЦК КПУ росіян було 40%, що майже вдвічі перевищувало відносну кількість їх у населенні України [22]. Оскільки після проголошення незалежності таке становище зазнало незначних змін, то зрозуміло, що конституційна норма про державний статус української мови фактично ігнорується. Причина очевидна: панує не мова абсолютної більшості населення держави, тобто мова титульної нації, а мова вчорашньої колоніальної адміністрації, яка поміняла прапори й таблички на своїх кабінетах.

Питання про катастрофічний стан української мови в республіці порушив Олесь Гончар на республіканському з'їзді письменників у 1986 р. [23]. Письменник осуджує у своїх "Щоденниках" компартійного керівника республіки Щербицького, який "з садистською послідовністю виганяє українську мову з усіх нарад, установ, вузів, із радіо; в школі за русифікацію встановив вчителям надбавку 15 крб., чи то пак 30 срібляників" [24]. Запис стосується 6 лютого 1986 року. Турбота про рідну мову пронизує інші щоденникові записи письменника. Він схвально відгукується про Я.Івашкевича, який своє слово до тисячоліття польської мови проголошував, стоячи на колінах. Гончар наголошує: "І мова народу таки цього варта" [25].

Згадані щоденникові записи збігаються у часі з початком курсу, який Москва назвала "перестройкой". Та в Україні й тоді нічого не змінювалося, бо компартійним керівником залишався брежнєвський висуванець Щербицький, за словами Олеся Гончара, "махровий русифікатор, нищитель українських шкіл, з чорної породи Валуєвих" [26]. А 85-річчя цього україножера в незалежній Україні відзначали на державному рівні! Звісно, про політичну ідентифікацію такого державного керівництва з незалежною Україною говорити марно.