Сторінка
1

Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України

У більшості наукових праць ХІХ-ХХ ст. присвячених історії України, найдавнішим її періодам, відведено лише окремі сторінки, невеликі розвідки, у кращому випадку – окремі розділи. Серед них вигідно виділяється багатотомна фундаментальна «Історія України – Руси» виданого українського історика М. Грушевського, в якій професіонально й широко, з використанням матеріалів археології, антропології та лінгвістики за справедливою оцінкою автора «молодих тоді і незакінчених наук», висвітлено первісну історію України від палеоліту (старокам’яного віку) до раннього середньовіччя. Більше 150 розвідок і публікацій з археології та мовознавства було використано М.Грушевським для доповнення перших трьох розділів І тому «Історії України – Руси» при підготовці його до другого видання у 1904 р. [3].

Своє розуміння історичного процесу М. Грушевський висловив у вступі та заголовку до другого розділу першого тому: «Україносько-руська теорія перед слов’янською міграцією» [3, 17]. Тобто історію краю, історію України він починає від появи на території України перших поселень палеолітичної людини, а історію слов’янських племен – предків українського народу – з раннього середньовіччя, коли в писемних джерелах зафіксовані процеси великого розселення слов’ян. «Від часів слов’янського розселення історія нинішньої українсько-руської території стає історією українсько-руського народу» [3, 6]. До цього часу, на думку М. Грушевського, – це ще передісторія, в якій всі її етапи взаємопов’язані та «…в формі останків попередньої людності, чи у формі певної (археологічної – В. Б.) культури вложені в саму землю» [3, 15]. Археологія за М. Грушевським «… робить дуже важливі прислуги для культурної історії українсько-руської території, не зважаючи на свій ще досить примітивний стан» [3, 15]. При цьому він застерігає археологів і мовознавців від «фантастичних теорій»і закликає не сходити з дороги строго методичного досліду [3, 14].

В українській історіографії існують й інші погляди щодо використання археологічних джерел в історичних реконструкціях далекого минулого нашої землі. Наприклад, О. Пріцак у фундаментальній праці «Походження Русі» не сприймає археологію як історичну науку, вважаючи, що історія, навіть праісторія починається з писемних джерел: « … Археологію без писемних джерел не можна вважати праісторією» [9]. Таке ставлення до археології та якоюсь мірою до лінгвістики зумовило хибне розуміння та недооцінку східнослов’янських племен як виробників і носіїв культурних надбань краю та учасників державотворчих процесів. «Погано організованим язичницьким громадам Східної Європи у VІІІ-Х ст. було неможливо створити державу … Лише історично свідомий народ здатний принести історію на території, де такої свідомості не існує», – пише О. Пріцак» [9, 72].

Як відомо, М. Грушевський, не відкидаючи зовнішніх впливів на процеси східнослов’янського державотворення, перевагу надавав внутрішнім факторам. Основні методичні засади М. Грушевського отримали підтримку і з певними корективами були продовжені у багатьох працях археологів, істориків та етнологів.

Етапною працею в українській історіографії, присвяченою давній історії України, стала монографія В. Петрова –– відомого українського археолога, мовознавця, етнолога та письменника – «Етногенез слов’ян». Долаючи теорії міграціонізму та автохтонізму, він закликає до історизму і вказує на необхідність «… зберегти історичну конкретність…, рахуватися із свідченнями джерел, зважати на факти, покладатися на фактографічну основу історичного процесу … Плем’я, народ нація – історичні категорії, кожна з них має свій зміст, свій обсяг, свій напрямок і рівень розвитку на відповідному історичному етапі. Ні проблема народу, ані проблема слов’янства не розв’язуються посиланнями на осілість, хліборобство, поховальний обряд тощо» [8, 10, 112]. Разом з тим, за В. Петровим, етнічний розвиток – це не тільки «… просторова експансія, переселення, заміна території: коли один народ заступає інший, який приходить щоб посісти покинуті землі» [8, 3]. Звідси робиться висновок, що «… самих голих абстракцій не досить, щоб в посиланні на рух і переселення або на не незмінність автохтонної осілості знайти розв’язання проблем слов’янського етногенезу. В основі дослідження повинні лежати не правдоподібність припущень, а джерела і їх аналіз» [8, 11]. Виходячи з теоретичних засад В. Петрова, типологічну спадкоємність або відмінність археологічних культур на території України слід вивчати конкретно, в кореляції з антропологічними та мовними явищами, зважаючи на їх особливості на кожному хронологічному етапі. Ідучи цим шляхом крок за кроком, будуть збільшуватися можливості досліджень етнокультурного розвитку давнього населення України, його генетичної спадковості. Усі, навіть найдавніші події, явища і процеси на українській землі у своїй органічній єдності складають її історію, історію України. Вони лежать в основі етнокультурного розвитку, що завершився утворенням слов’янських племен, слов’янських народів, зокрема, українського народу.

На жаль, повної єдності у питаннях історичної реконструкції давніх суспільств на території України немає і сьогодні. В археології ще не повністю подолані речознавчі підходи при вивчені археологічного матеріалу, коли дослідники уникають його використання для встановлення закономірностей етнокультурного розвитку давніх племен і народів. Це збіднює історичну науку. Саме археологія в поєднанні з антропологією показала, що історія людства до появи писемності нараховує декілька міліонів років, в той час як писемна історія – не більше декількох тисяч. Лише палеоліт (старокам’яна доба) тривав приблизно від трьох мільйонів до десяти тисяч років. Тобто він у сотні разів перевищує всі наступні періоди розвитку людства разом взяті. На території України старокам’яна доба сягає біля одного мільйона років. Мезоліт як перехідний етап до неоліту та новокам’яна доба зайняли ще біля семи тисяч років до періоду бронзи, тобто початку виробництва та використання металів. Людина, хоч і невпинно, але надто довго долала тернистий шлях від первісності до цивілізації. Безперечно, на тому шляху були яскраві творчі особистості – рушії прогресу, поглинуті темрявою віків. Їхні імена ніколи не стануть доступними історії.

«Історія найдавнішого населення території України, пише В. Станко – редактор першого тому «Давньої історії України,» – це безіменна, не велемовна історія, яка з глибини тисячоліть промовляє до нащадків лише безсловесними предметами, знаками-символами тих подій і процесів, що нуртували в її надрах. Вона не зберегла нам жодної назви племен чи народу, що жив у прадавні часи на нашій землі… » [4, 13].