Сторінка
4

Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України

Територія України входить у той етнокультурний простір, де проходили процеси становлення індоєвропейських, праслов'янських і слов'янських етнічних утворень. Південно-східне крило індоєвропейських груп успадкувало якоюсь мірою досягнення Трипільської культури, яка за доби енеоліту (5 – початок 3 тис. до н. е.) на території України визначається високим злетом землеробства, общинних ремесел, особливо гончарства, виникненням протоміст, де нерідко проживало по декілька тисяч жителів (Майданецьке, Тальянки на Черкащині). Однак, слід зауважити, що походження Трипільської культури пов'язане з Балканами і Подунав’ям, тоді як культури Кулястих амфор та Шнурової кераміки, з якими археологи співвідносять частину індоєвропейців, з яких виділились германо-балто-слов’яни, сформувались північніше цієї зони. Отже, тут не йдеться про їхню пряму спадкоємність. Ще менше даних існує, або їх немає зовсім, для порівняння степових культур з ранніми культурами «Лісостепу». У 3-2 тис. до н. е. степове населення Ямної та Катакомбної культур лише контактувало з тими племенами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов’янських старожитностей.

Дещо виразніше процеси культурогенезу проявляються у 2 тис. до н.е. на території Центральної та Лісостепової зони Східної Європи Окремі дослов’янські племінні групи цього періоду археологи співвідносять з Тшцінецькою та Комарівською культурами, що займають велику територію у межиріччі Одри та Дніпра. У 1 тис. до н. е. диференційовані групи праслов’ян пов’язують з пам’ятками Лужицької та Поморсько-Підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової частини України – Білогрудівською та Чорноліською. Ця схема, хоч і доволі реалістична, є надто загальною. Визначити етнічну приналежність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективної їхньої прив'язки до більш пізніх етнічно визначених старожитностей та порівнянь з даними писемних джерел і результатами досліджень інших наук (лінгвістики, антропології) дуже важко. Тому дослідники слов'янського етногенезу результати своїх розробок викладають у вигляді можливих припущень та гіпотез. Ті навколонаукові археологічні «розробки», які нібито знаходять слов’ян і навіть предків українців у степових культурах кочових аріїв доби бронзи, а то й раніше, забувають, що степове населення того часу розмовляло іранськими, а пізніше тюркськими мовами.

Слід зазначити, що й лінгвістика, яка у розв'язанні проблем етногенезу має вирішальне значення, для згаданого періоду обмежується відкриттям на території Середньої та Східної Європи пластів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації.

Кожна з цих дисциплін має свої специфічні джерела, свою методику, а заразом і певні межі можливостей і засобів, якими вона володіє. Так мовні явища важко, а здебільшого неможливо продатувати; археологічні культури піддаються, зазвичай, хронологічним визначенням, але вони не завжди відповідають чітко визначеним етнічним спільнотам. Відомі поліетнічні культури, які покривають декілька різних етнічних груп, – Лужицька, Пшеворська, Черняхівська та ін. Крім того, археологічні матеріали, без порівняння їх з писемними джерелами або мовними даними, самі по собі не можуть визначити конкретний етнос. Має свої особливості й історична антропологія. Зокрема, всі слов'янські ранньосередньовічні поховання, за окремими винятками, являють собою трупоспалення, що значно звужує їхню інформативність. Усе це якоюсь мірою обмежує дослідників кожної окремої науки у вивченні етнонегетичних процесів та етногенезу слов’ян і слов’янських народів, вимагає комплексного підходу до їхнього вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін.

Як відомо, в історичній, лінгвістичній, археологічній літературі запропоновано понад десяток концепцій щодо локалізації прабатьківщини слов’ян. Їх можна звести до чотирьох груп. Найбільш рання – дунайська концепція пов’язана з іменем київського літописця Нестора: «По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того], де сіли на котрому місці» [5, 2] Вона була підтримана і розроблена П.Шафариком і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія [15]. Назважаючи на серйозну критику, зокрема з боку Л.Нідерле, вона не втратила своїх послідовників [6].

Не сходить з історичної сцени і вісло-одерська концепція, створена польськими вченими Ю.Костюжевським, М.Рудницьким і підтримана в значній частині Легр-Сплавінським [14]. З пам’ятками вісло-одерського межиріччя, зокрема Поморсько-підкльошової та Пшеровської культури, пов’язують походження слов’янських ранньосередньовічних старожитностей Празько-Корчацької культури І. Русанова і В. Сєдов [11, 196–215].

Третя – найбільша група дослідників (Л. Нідерле, Ю. Ростафінський, М. Фасмер, В. Петров, Ф. Філін та інші) поміщає давніх слов’ян на території між Дніпром і Віслою, у північному лісному та південному лісостеповому регіонах [7]. В останні десятиліття багатьма українськими археологами проводиться велика робота по виділенню тих археологічних старожитностей, які можна було б співставити з давніми слов’янами окресленого регіону і не безуспішно [1, 6–17].

Починаючи з 50-х рр. XX ст., з’явились роботи, в яких учені-славісти, головним чином археологи (Б. О. Рибаков, П.М. Третьяков, М.І. Артамонов, В. Генсель), спробували розширити границі можливої локалізації давніх слов’ян від Дніпра до Одри [10]. Можна висловити припущення (і це не суперечитиме археологічним даним), що слов'яни (праслов’яни) з часу свого виділення, принаймні в 2 тис. до н. е., з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя, коли вони достатньою мірою зафіксовані писемними джерелами і однозначно підтвердженні археологією, змінювали місця проживання. Тому кожна з наведених вище концепцій, тим більше остання, яка певною мірою об'єднує попередні, для якогось з етапів розселення чи переселення слов’ян (праслов’ян), включає і частину областей можливої слов’янської прабатьківщини. Однак, визначити її територіальні межі на кожному хронологічному відтинку і виразити це за допомогою конкретних археологічних культур, вистроївши їх у безперервну хронологічну колонку, надзвичайно важко. Можна бути впевненим лише в тому, що ні слов'яни, ні їхні предки в доранньосередньовічний період ніколи повністю не заселяли всієї території Межиріччя Одри і Дніпра. Але вони там жили поруч з іншими неслов'янськими етнічними групами.